Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
Сталося однак інакше.
… Прошурхотів засув, двері відчинились, випустивши вже знайому низьку постать, і зразу ж зачинились. Чоловік швидко пішов через сад. Коли він порівнявся з Альошкою, той вискочив з-за куща і крикнув високим зривистим голосом:
— Стій! Руки вгору!..
Чоловік присів від несподіванки і чорним клубком кинувся до дерев, які стояли купою.
— Стій! — закричав Альошка. — Стій, стрілятиму!
В ту ж мить попереду блиснуло: куля, просвистівши, обламала гілочку куща. Тоді Альошка почав стріляти в темряву, туди, де зник шпигун. Він тричі натиснув на тугий спуск. Пострілів у відповідь не було. Альошка почекав трохи (адже могло трапитися, що він влучив) і рушив уперед…
За деревами він побачив пролом в огорожі, через який втік ворог. Альошка вискочив на вулицю. Далеко, в кінці кварталу, він помітив ніби якийсь рух, вистрілив навмання, крикнув: «Стій!» — і в цю ж мить почув ззаду, в саду, тупіт:
— Альошко! — задзвенів голос Пантюшки. — Альошко, де ти?
— Сюди! — покликав Альошка. — Сюди, до мене!
У проломі показався Пантюшка, за ним — Силін, потім полізли фронтовики — тут було чоловік вісім. Серед них Альошка пізнав Попова в цивільному одязі.
— Де він? — насилу віддихавшись, спитав Силін.
— Не знаю… Сюди вискочив! — мало не плачучи, відповів Альошка.
— Здається, он там…
Вони кинулися бігти вздовж вулиці. На перехресті Силін наказав:
— Ващенко, Зуєв, Макаричев і ти, — він показав на Альошку, — праворуч. Решта за мною!..
Вони пробігли вулицю до кінця і нікого не побачили. Повертаючись, заходили в усі двори, обшарювали кожен куточок. Альошка до крові закусив губу. Дурень! Безмозкий дурень! Проґавив шпигуна. Чому не стріляв відразу, з-за кущів! Розуму невистачило?..
Біля консульства їх уже чекали.
— Нема? — спитав Силін.
— Нема, — відповів Ващенко. — Втік, собака!
Силін смачно вилаявся. Альошка зараз волів бути вбитим. Він почував себе винним за все…
Попов одвів Силіна вбік, і вони почали півголосом радитися. Потім покликали Альошку і докладно розпитали, як він вистежив незнайомого і який той з себе. Альошка як міг змалював його зовнішність.
— Точно, — сказав Попов, — сам пан Бодуен власною персоною! Ну, що будемо робити, Петре?
— Що робити? — похмуро пробасив Силін. — Як сказав, так і зробимо…
Біля обох під'їздів консульства Силін поставив по вартовому. Решті звелів іти за ним.
Вони піднялись на парадний ґанок особняка і постукали. Довго ніхто не озивався.
— Ламати, чи що? — невпевнено промовив Силін.
— Почекай! — Попов сильно вдарив у двері рукояткою нагана.
Нарешті в будинку залунали кроки, чоловічий голос спитав:
— Хто там?
— Революційна влада Херсона! — відповів Попов. — Відчиніть!
— Що вам потрібно?
— Обслідування…
— Приходьте вдень. Зараз усі сплять.
— Негайно відчиняйте! Інакше змушений буду застосувати силу!
З-за дверей донеслося шарудіння, бурмотіння. Заскрипів засув.
Попов і Силін зайшли у вестибюль. Перед білими мармуровими сходами стояв сухорлявий дідуган з бронзовим свічником у руці. П'ять запалених свічок яскраво освітлювали його сутулу постать у в'язаній кофті.
— Хто ви такий? — спитав Попов.
— Я економ консульства… — Голос дідугана тремтів від переляку. — Ви ж напевно знаєте, що цей будинок не належить Росії? Тут іноземна територія…
— Нам треба бачити пана Бодуена, — замість відповіді сказав Попов.
— Це неможливо, панове. Віце-консул спить…
— Розбудіть його!
— Що ви, що ви!.. — замахав рукою старий. — Пан Бодуен — представник європейської держави. Ви не маєте права… тобто ви не повинні вриватися сюди! Це дипломатичний скандал!
Тут, не витримавши, гаркнув Ващенко:
— Що ти крутиш! Буди, коли тобі наказують!
Від його громового голосу старий весь зіщулився і став схожим на худий зморщений кулачок. Свічки в його руці задрижали, відкидаючи на стіни короткі відблиски.
— Панове, панове… Ви не розумієте, що робите!..
— Не галасуй, Ващенко, — сказав Попов. — А ви йдіть до свого хазяїна і скажіть, що його викликають представники Ради п'яти. Про скандал не турбуйтесь: це наша відповідальність.
— Як завгодно, як завгодно… — розводячи руками, забурмотів старий і квапливо зачовгав по сходах.
Свічник він поставив на широку балюстраду площадки сходів і зник за високими дубовими дверима з крученими блискучими ручками.
Альошка ніколи ще не бував у такому будинку. Тут і стіни, і навіть підлога з різнобарвних квадратиків були мармурові. По обидва боки дверей височіли якісь статуї, вкриті чохлами. Велике опудало ведмедя тримало на витягнутих лапах широке блюдо з чашею із зеленого каменю. Голі малята з крильцями літали по стелі…
І серед всієї цієї пишноти мовчки стояли люди в пропахлих потом, махоркою ї димом шинелях, суворі люди з натрудженими руками, які тримали владу в місті.
— Даремно ми його самого відпустили, — несподівано промовив Силін. — Одразу треба було йти, і квит!
— Не можна, Петре, — урезонював його Попов. — Як-не-як дипломатична особа!
— Плював я на цю особу! — сказав Ващенко і справді плюнув у куток. — Злидень, і все!
— Ну, ну!..
Дубові двері відчинились, і з них вийшов високий на зріст чоловік у довгому, до п'ят, шовковому стьобаному халаті. Він схрестив руки на грудях. Китиці плетеного пояса звисали до самих його колін. Обличчя у чоловіка було гладеньке, нерухоме, з безгубим ротом, який Альошка так добре запам'ятав. За ним показався дідуган.
— Пан Бодуен вас слухає, — промовив він.
Попов повернувся до Альошки.
— Це той самий?
Альошка кивнув головою.
— Він…
Бодуен теж глянув на Альошку і трохи примружився, ніби пригадуючи, де він його бачив.
Попов підійшов до іноземця, тримаючи наган в опущеній руці.
— Я член Ради п'яти, — сказав він. — Ми повинні оглянути ваш будинок.
Економ швидко забелькотів не по-російськи, перекладаючи його слова.
Бодуен щось уривчасто промовив, і старий переклав:
— Пан Бодуен висловлює протест проти ваших дій. Він питає пана, — не маю честі знати прізвище, — чи відомо йому, що таке екстериторіальність?
Незнайоме слово збентежило всіх, крім Попова, який в минулому був студентом.
— Пан Бодуен, — насмішкувато сказав він, — очевидно, недавно розучився говорити по-російськи? А втім, це не має значення. Так, ми маємо уявлення… Екстериторіальність забезпечує недоторканність дипломатичному представникові, але не тим злочинцям, яких він переховує… Щойно ми схопили німецького шпигуна, який вийшов з вашого будинку…
Пантюшка смикнув Альошку за рукав: що він каже?.. Альошка стиснув зуби і відштовхнув його ліктем. Це не пройшло поза увагою Бодуена. Тонка пряма щілина його рота ледве-ледве розтяглася.
— У нас є підстави вважати, — говорив далі
