Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
Час від часу, зовсім знесилівши від припадків люті, Карл сидів, втупивши очі в одну точку і не рухаючись, як людина, що обмірковує якусь одчайдушну справу, але ще не може зважитися на неї. Без сумніву, в той час досить було найменшого натяку когось з придворних, щоб спонукати герцога на який завгодно шалений вчинок. Але бургундські вельможі, зважаючи на загальновизнану тоді недоторканність особи короля, свого верховного, феодального володаря, шануючи громадську думку й бажаючи оборонити честь свого герцога, який заприсягався не скривдити Людовіка, коли той віддався з своєї волі під його владу, майже одностайно радили поводитися з королем якомога делікатніше. Доводи, які д’Емберкур і де Комін наважувалися іноді боязко висловлювати герцогові в бурхливі години їхніх нічних розмов, сміливіш повторювали де Кревкер та інші близькі в спокійніші ранкові години. Можливо, що не всі, хто заступався за короля, діяли безкорисливо. Багато, як уже було згадано, на власному досвіді познайомилися з його щедрістю, інші мали у Франції або володіння, або особисті інтереси, що ставили їх певною мірою в залежність від короля. Що б там не було, великі лантухи з грішми, які привіз із собою король до Перонпи на чотирьох віслюках, зробилися далеко легші протягом того часу, поки тривали ці переговори.
На третій день на нараду прибув у всеозброєнні свого італійського розуму граф Кампо-Бассо, і, на щастя Людовіка, він прибув уже тоді, коли лють Карла трохи вщухла. Одразу було скликано офіційну загальну нараду для розгляду заходів, які слід було вжити в такому незвичайному випадку.
На цій нараді Кампо-Бассо висловив свою думку у формі повчальної байки про Подорожнього, Гадюку і Лисицю. Він нагадав герцогові про пораду Лисиці Подорожньому роздушити свого смертельного ворога, якого випадок віддав до його рук. Де Комін, побачивши, як зблиснули очі герцога при цих словах, бо його власна нестримна вдача вже неодноразово навіювала йому таку ж думку, виступив із запереченнями. Він сказав, що Людовік міг і не брати безпосередньої участі в шонвальдському злочині, що король, дуже ймовірно, зможе спростувати таке обвинувачення і, можливо, погодиться винагородити і герцога, і його союзників за всі ті збитки, до яких спричинилися його інтриги на території їхніх володінь, що, нарешті, всяке насильство над особою короля може мати як для Франції, так і для Бургундії багато згубних наслідків і серед них найстрашніший той, що англійці можуть скористатися з заворушень та міжусобних чвар, щоб відвоювати собі Нормандію та Гюєни і поновити ті жахливі війни, які завершилися з великими труднощами лише завдяки об’єднанню Франції та Бургундії в боротьбі проти спільного ворога. Де Комін закінчив свою заяву, сказавши, що зовсім не має на увазі обстоювати цілком і безумовно волю для Людовіка, але що єдина користь, яку герцог, на його думку, може мати для себе з цієї справи, — це примусити Людовіка укласти чесну й рівноправну угоду між обома країнами, внаслідок якої королеві було б дуже важко не виконати обіцянок чи порушити в майбутньому внутрішній мир у Бургундії.
Д’Емберкур, Кревкер і багато інших, з свого боку, одверто висловлювалися проти жорстоких заходів, запропонованих Кампо-Бассо, вважаючи, що угода могла дати Бургундії і більше вигід і більше честі, ніж вчинок, який заплямує її через порушення присяги та гостинності.
Герцог слухав усі ці докази, не підводячи очей і грізно насупивши брови. Коли ж, нарешті, де Кревкер почав запевняти, що Людовік не тільки не брав участі в жахливому шонвальдському злочині, але навіть і не знав про нього, Карл підвів голову й, кинувши на свого радника суворий погляд, гукнув:
— Так от як, Кревкере! Мабуть, і тебе улестили дзвоном французького золота! Мені здається, що воно так гучно брязкає в мене на нараді, як дзвони в Сен-Дені. Хто наважиться стверджувати, що не Людовік винен у повстанні льєжців?
— Ваша високість, — заперечив де Кревкер, — рука моя більше звикла тримати зброю, ніж золото, і я не виправдую Людовіка за всі чвари у Фландрії. Недавно в присутності всього його двору я сам обвинуватив його в порушенні присяги і кинув йому виклик від вашого імені. Але, хоч його інтриги, без сумніву, і спричинилися до того повстання, я все ж таки певен, що в убивстві єпіскопа він не винен, бо мені відомо, що один із його посланців прилюдно виступав проти цього лиходійства. Коли вашій високості завгодно, я можу привести цю людину.
— Чи завгодно мені! — вигукнув герцог. — Присягаюся святим Георгієм, як ти можеш мати сумнів, що ми не бажаємо діяти справедливо? Навіть у хвилини найсильнішого нашого гніву ми залишаємося правдивим і справедливим суддею. Ми особисто побачимося з королем Франції і пред’явимо йому обвинувачення в тій кривді, яку він нам заподіяв, і ми особисто встановимо відшкодування, котрі ми вимагаємо і сподіваємося одержати від нього. Коли виявиться, що він не винен у вбивстві, йому неважко буде виправдатися переді мною у всіх інших злочинах. Коли ж він винен, то ув’язнення в монастирі та каяття будуть для нього заслуженим і милостивим вироком. Хто, — додав він, усе дужче запалюючися, — хто наважиться гудити таку помірну і разом із тим конче потрібну кару? Веди сюди твого свідка, ми будемо в замку за годину до півдня. Ми розробимо параграфи угоди, і горе йому, коли він не погодиться з ними! Все інше залежатиме від зізнань та свідчень. Засідання закрито, можете розійтися! Мені треба ще переодягтися, бо навряд чи буде пристойно з’явитися в такому вбранні перед моїм найласкавішим сюзереном!
Герцог вимовив ці слова з особливою гіркою іронією, підвівся і вийшов із зали.
— Тепер безпека Людовіка і, що важливіше, честь Бургундії залежить від того, як випадуть кості, — сказав д’Емберкур Кревкерові і де Коміну. — Швидше йди до замку, де Коміне. У тебе язик краще підвішено, ніж у Кревкера чи в мене. Попередь Людовіка про наближення бурі, щоб він знав, як йому поводитися. Сподіваюся, цей шотландський лучник не скаже нічого такого,
