Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— Жінко, вставай! — вигукнув він і засвітив світло.

— Ти що, здурів, чоловіче? — розсердилась дружина.

— Здурієш… Ось скажу зараз — здурієш і ти. Син наш не втопився!

І Паруйр схвильовано розповів дружині про свої міркування цієї ночі. Втрачені надії знову ожили в серцях подружжя, і вони всю ніч не спали, захоплено будуючи різні здогадки. А вранці, ледь засіріло, Паруйр розповів про все сусідам. Скоро матері й батьки зниклих дітей зібралися на нараду.

Не любив Арам комірника, не вважав його за серйозну людину, а тому, не вислухавши Паруйра як слід, не подумавши, різко кинув:

— Теж сказав!.. А може, потік і сьомого промчав? Звідки ти знаєш?..

І Арам пішов. Не міг він дивитися в облудливі очі Паруйра.

Почалися суперечки, розпитування, проте ніхто не міг сказати точно, чи промчав сьомого листопада з Барсової ущелини потік. Це ж так далеко від села, та й місце пустинне…

І так же швидко, як з’явилась, розвіялась нова надія. Дуже незаперечні були факти: адже, що не кажи, а речі знайдено в руслі потоку. Великою загадкою лишалося тільки те, що це сталося через багато днів після зникнення дітей.

Не встиг Арам обміркувати все, як прибув лист від старого мисливця — Бороди Асатура.

«Із севанського села Лчаван моєму приятелеві Араму і ївсім родичам зниклих дітей. Усім дорослим і малим айгедзорцям привіт! — так починався цей лист. — Також прийміть моє шанування вашим вогнищам. Хай буде багато у вас хліба, який я їв разом з вами.

Мій друже Арам! Небо свідок, що я не маю ні сну, ні спокою відтоді, як залишив вас з мокрими очима й повернувся в своє село. Багато ночей не спав я з того дня, думаючи про зниклих дітей. А коли мати нашого Грикора одержала івід Гагікового батька листа про те, що дітей зніс потік, серця наші зовсім занили. От і подумав я тоді про справи цього світу.

Але, Арам-джан, з учорашнього дня одна думка засіла мені в голову і не дає спокою. Думав я всю ніч і вирішив, що не могли діти загинути в потоці… Ти запитаєш, чому?

Перше. П’ятеро дітей не могли заснути всі так міцно, щоб жодне з них не почуло шуму води. Цьому я не можу повірити. Не забувай, що людина в лісі чи на полі спить завжди насторожено. Така вже природа. Сама того не розуміючи, людина стережеться всього — тварин, стихії, різних несподіванок. Не дома ж спить, щоб спокійною бути. Значить, хоч один з п’яти спав би так, що потік не застав би його зненацька. Він би й товаришів розбудив, і сам відбіг убік. Це одне.

Друге. Швидкі гірські ріки й потоки завжди викидають утопленика на берег…

Третє. Як міг потік знести всіх? Хоч одного прибив би до куща або до каменя.

Четверте. Потік не міг скинути з пастуха-курда його аба. Зрозумів?.. І найголовніше — собака аж ніяк не міг потонути. Ви ж знаєте, що собака, якщо він з господарем у лісі, ніколи біля нього не засне. Він може прикинутись, що спить, але й із заплющеними очима все бачить, усе чує. Навіть коли й спить, собака ще здалеку відчуває небезпеку. Отже, почувши шум потоку, собака повинен був схопитися, загавкати… А коли б він сам потрапив у потік, то якось врятувався б. Адже вода потоку їв долині спадає.

Зрозумів, Арам-джан? Ми з тобою все життя на лоні природи, і тому я спокійний — ти мене зрозумієш. Послухайте мене: ідіть угору по річищу потоку. Вийдете на цей шлях і погляньте, чи не залишив потік там, зверху, який-небудь слід дітей. Якщо знайдете, треба буде пробратися в Барсову ущелину, адже води вириваються звідти.

Ось, Арам-джан, моя добра порада вам. Хай ласкаво подивиться на вас око неба, хай знайде кожний свою дорогу втрату.

Залишаюсь, бажаючи вам добра, мисливець Асатур.

1954 рік, грудня 17-го. Село Лчаван біля Севану.

Під диктовку діда Асатура написав його внук Камо».

Лист діда Асатура по-новому висвітлював чутки, які поширював Паруйр.

Схвильований новими подіями, Арам вийшов з дому й заспішив до свого друга Аршака.

— Аршак, ми з тобою шукали дітей нижче від головної дороги, а вище, ти не знаєш, ніхто не шукав? — запитав він.

— Ні. Навіщо шукати, коли вже все ясно було… — сумно відповів Аршак.

— Ясно то ясно, але було б непогано подивитись і вгорі. Оскільки жодного тіла не знайдено, ми можемо ще сподіватися…

— Ех! — махнув рукою Аршак. — Якби були живі, то вже подали б голос… Ні; даремно де… Знайшли ж ми одяг у руслі потоку.

— Одяг? Як же міг потік зняти з них одяг? — повторив Арам слова діда Асатура. — Ходімо, кажу… Послухай мене.

Аршак погодився. Сівши иа коней, вони спустилися до гирла потоку. Тут припнули коней до кущів; Арам і Аршак знову пішли по слідах, залишених потоком, але тепер уже не вниз, а вгору від дороги, до країв кряжів, за якими вдалині було видно руді скелі Барсової ущелини. Дорогою вони натрапляли на гілки, винесені з ущелини водою.

— Звідки б їм узятися, цим гілкам? Адже вода через ліс не пробігає. Раніше ми тут ніколи не бачили гілок… — вголос міркував Арам.

І ось, нарешті, він знайшов те, чого, здавалося, шукав, і розхвилювався. Це була соснова гілка, залишена потоком на одному з його берегів.

— Вони були в Барсовій ущелині, наші діти!.. — вигукнув Арам, узявши в руку гілку.