Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

— Так, — урочисто сказав він, — не мало горя нам — тут дісталось, але заради цих чубуків варто було й постраждати. Адже вони дадуть можливість посадити в колгоспі новий сад, і в цьому саду не треба буде заривати лозу на зиму і весною відривати: тутешня лоза звикла до морозу…

Асо здивовано дивився на сяючих радістю товаришів — Гагіка, Шушик і навіть Саркіса. Проводячи всі свої дні з отарами овець, пастух не розумів, наскільки важливо вивести морозостійкі сорти винограду так, як розуміли це діти виноградарів. Вони знали, з якими труднощами й витратами пов’язані осінні та весняні роботи у виноградниках. Тим більше, що цю роботу й механізувати неможливо. Кожної осені після збирання винограду не тільки всі колгоспники, а й запрошені люди з гірських районів вкривали виноградну лозу. А коли зима, як цього року, наставала раптово, лоза гинула, і цілих три роки треба було чекати, поки нові кущі почнуть давати плоди.

Дикий виноград Барсової ущелини багато чого міг підказати виноградарям — адже й цю лозу посадила людина. Частина її взимку загинула, а частина пристосувалася до суворих природних умов, до холоду, посухи і плодоносила. Виноград здичавів без догляду, зате з роками набув особливої життєстійкості і тепер чинив опір і негоді, і хворобам.

Усе це юні натуралісти чудово розуміли і тому з захопленням взялися за роботу. Вони викопали траншеї і дбайливо сховали в них багато чубуків.

— Оце діло! По цю лозу сюди, може, і вчені приїдуть, — сказав Ашот.

Поки друзі працювали, до ущелини непомітно підкралися сутінки, і в тріщинах скель повис густий туман.

— Хай він пропаде, цей потік! — підморгнувши товаришам, сказав Гагік. — Не забрав би він мого аба, я б зараз Шушик прикрив.

Асо, зрозумівши натяк, погрозив Гагіку палицею.

— Ай справді: опівдні в бані парились, а зараз теж як із бані — всі мокрі. Ходім додому, — звелів Ашот, — не захворіти б…

Тепер полонені Барсової ущелини ще з більшим нетерпінням чекали того дня, коли повернуться в село.

Не з порожніми руками вони прийдуть, а з цінними, корисними знахідками. І люди скажуть, що навіть замкнуті серед скель, одірвані від життя юні натуралісти села Айгедзор думали про свою країну, зробили для неї дещо хороше.

Цього вечора в печері було тихо, спокійно, мирно. Співуче гула нова піч, поширюючи навколо приємне тепло. Ні диму, ні чаду не відчувалося, повітря було чисте й свіже.

Асо знову витягнув сопілку, і її солодкі, мелодійні переливи переносили наших героїв на зелені луки Кавказьких гір, у світ чистих душею пастухів-курдів.

Асо грав, а Чорнуха, жуючи свою жвачку, прислухалась до звуків сопілки. Так, трохи нахиливши голову, слухав колись свого хазяїна і його друг Бойнах. Ягнятко зручно вмостилося на своєму звичайному місці — на колінах у Шушик. Навіть уночі дівчина не розлучалася з своїм улюбленцем і засинала, міцно обнявши його. Очевидно, в подяку за це Чорнуха особливо ніжно ставилася до Шушик. Вівця теж лягала ближче до дівчини і до самого світанку спокійно ремигаючи, не зводила очей з ягняти.

Другий вихованець Шушик — їжак — цього вечора чомусь зовсім не вийшов із свого сховища. Це було дивно.

Шушик пішла по нього, принесла до печі, але їжак був якийсь кволий і ні на що не реагував.

— Захворів їжачок… — стурбувалася дівчина. — Поглянь, Ашот: він не бігає і не їсть…

— Засинає… Це зимова сплячка, не буди, — пояснив Ашот. — Давай віднесемо його в гніздо.

Вистеливши западину їв стіні сухим листям і травою, вони поклали туди їжака.

— Хай ніхто його не турбує, він уже заснув… до березня, — сказав Ашот.

Про те, як Ашот керував би селом, коли б…

Саркіс сидів, похмуро опустивши свою велику голову. Чим більше він зближувався з колективом, тим задумливішим і мовчазнішим ставав. У душі хлопця відбувалася велика внутрішня боротьба.

Звівши очі на Ашота, він сумно запитав:

— Коли ми повернемося в село, як мені бути з батьком?

Це питання, певно, мучило його вже давко.

— Так, як підкаже твоя совість.

— Моя совість?.. Моя совість каже, що він обдурює колгоспників.

— Ну, а далі?..

— Далі? Мені важко. Адже він мій батько…

І справді, важке запитання поставив Саркіс товаришам. Треба було заспокоїти хлопця, щось порадити йому. Товариші задумались, і тільки Ашот, дивлячись у вічі Саркісові, запитав:

— Що ж, по-твоєму, важливіше: особисті інтереси чи інтереси всього села?

Саркіс задумався. Думали й усі інші. Очевидно, товариші були згодні з Ашотом, який саме так поставив питання.

— Добре, — тільки й сказав Саркіс, але погляд, вираз обличчя, тон, яким було вимовлене це слово, — все говорило про перемогу, здобуту хлопцем над собою.

Через кілька хвилин Саркіс знову заговорив:

— Раніше мені ніхто нічого не казав про батька.

— Не казали, бо в нас не було коня… — втрутився Гагік. — Чув прислів’я: «У того, хто каже правду, повинен стояти кінь під сідлом…» Щоб, сказавши, можна було сісти і втекти.

Хлопці розсміялись, посміхнувся і Саркіс, а Гагік серйозно вів далі:

— Той, хто казав правду, повинен був би зараз же втекти в Барсову ущелину, щоб зберегти голову… Ну, а коли ми й так опинилися тут, чого ж мовчати?

— Це, звичайно, відповідь несерйозна, — заперечив Ашот. — Справа в тому, Саркіс, що в селі це