Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Показуючи взаємини братів, що опинились по різні боки барикади, письменник торкається кардинальних політичних і моральних проблем буремних часів революційної перебудови польського суспільства — гуманізму, вірності ідеалам, комуністичної принциповості, що протистояли політичній обмеженості, хворобливим амбіціям, а також ворожій ідеології.
У роздумах Кароля, через якого автор викладає своє ставлення до проблеми, справжнім критерієм оцінки людини в її громадянське обличчя й безпосередня діяльність. Разом з тим секретар повітового комітету партії відстоює необхідність індивідуального підходу до людини, особливо в тих випадках, коли можна сподіватись иа її майбутнє відродження. Адже сама держава, запроваджуючи амністію, простягала руку тим, хто визнав свої помилки й політичні хитання і виявив щире бажання чесно трудитись на благо соціалістичної вітчизни.
Бартек позбавляє себе життя, цим категорично відкидає останній шанс на порятунок, вважаючи, що йому після вчиненого ганебного злочину не дозволено жити. Він сам ніколи не дарував собі провини.
Право ж на майбутнє вільне й щасливе життя, на почесне й відповідальне місце його активного захисника й будівника цілком заслуговує своєю самовідданою боротьбою герой повісті Ришарда Клися «Какаду».
Польська критика вважає «Какаду» кращим твором письменника (нар. 1928 p.). Як і у виданій в 1965 р. повісті «Ангели будуть плакати», Клись користується тут із свого власного досвіду учасника руху Опору, до якого він приєднався в юнацькі роки.
Повість являє собою монолог-сповідь одного з «комівояжерів смерті», 24-літнього художника Алека на прізвисько Похмурий, який в часи окупації за завданням підпільної організації перевозить залізницею зброю з одного міста в інше.
Максимально стиснута в часі дія твору відбувається в різдвяний вечір, коли все за давнім релігійним звичаєм має потопати в благочестивій задумі й милостивому всепрощенні. Тим часом зміст кожного з розділів книги, назви яких починаються зі слів «Святвечір», а подальші слова: «Чекання», «У пастці», «На вокзалі», «У поїзді», «Смерть брата», «Початок шляху» — говорять про випробування, що їх має зазнати герой-оповідач, виразно дисонує з подібною уявою про різдвяне свято.
В устах людини вчинений нею справжній подвиг, сміливе балансування буквально на лезі ножа, виглядає як звичайне собі буденне явище, як глибоко усвідомлений акт повної самовіддачі в ім’я перемоги справи, якій підпорядковане життя героя.
Відчуттям небезпеки, що чигає на кожному кроці, якої не можна до кінця передбачити і якій дуже важко запобігти, перейнятий весь твір Клися. Виявляється воно і в загальній напруженій тональності повісті, і в її нервовому ритмі. Сама форма монолога-сповіді тут цілком доречна, оскільки людина перед лицем смертельної небезпеки виявляє здебільшого схильність до підсумовування пережитого.
Щасливий випадок звів героя з німцем-антифашистом і допоміг уникнути неминучої смерті при виконанні завдання: необхідна товаришам зброя була доставлена на місце.
Письменник розглядає випадок особливий, винятковий, який зумовлює несподіваний поворот у розвитку подій. Однак факт зростання наприкінці війни в рядах вермахту опозиційних настроїв, зневіри, втоми, а то й свідомої протидії командуванню, було типовим явищем.
Герой справедливо картає себе за те, що через страх, підозру, обережність не відгукнувся на дружній жест майора. Тоді можна було б значно більше дізнатися про нього, а головне — запобігти сумному фіналу, зберегти життя людині, яка, як виявилось, не була ворогом.
Останній розділ твору, який розповідає про події, що відбуваються через рік, майже повністю відтворює попередню декорацію й розстановку дійових осіб. Дія знову відбувається в одній з кімнат ресторану «Какаду», де Алек зустрічається з людьми, що супроводжують вантаж на вокзал і забезпечують охорону його.
Все виглядає точнісінько так, як і рік тому: різдвяний вечір, хвилювання, хворобливий стан, поява Монтера, що керує операцією. Тільки хлопці, що супроводжують його, цього разу вже інші…
Перед очима в героя постає перон, де часто влаштовуються облави, потім тригодинна їзда в поїзді, висадка з вантажем на вокзалі в Кракові, передача зброї товаришам по організації. Безліч несподіванок чекає його на цьому шляху, однак властиве йому раніше почуття приреченості, фатального виклику долі, незважаючи на реальну небезпеку, відступає. Приходить справжня, випробувана роками мужність.
Воєнно-патріотичній тематиці присвятив цілий ряд своїх творів Корнель Філіпович (нар. 1913 p.). Це збірка оповідань «Незмінний пейзаж» (1947), цикл «Наука про рідну землю», що складається з двох романів «Місяць над Нідою» (1950) і «Блакитний зошит» (1955), та повість «Сад пана Нічке» (1965).
З кожним роком зростає майстерність письменника у створенні психологічних портретів. Високі моральні категорії він утверджує економними засобами — нерідко показом лише окремих моментів із життя героїв.
Філіпович уміє підвести читача до самостійного і правильного осмислення порушених у творі морально-етичних проблем. Як і у випадку з відомим радянським читачам «Щоденнику антигероя» (1961) у повісті «Чоловік — це дитина» на читацький розсуд виноситься показовий приклад саморозкриття персонажу, яке непомітно для нього самого переростає в самовикриття.
Без найменшого натяку на авторський коментар, тонкій і дошкульній критиці піддані у творі прояви аморальності, міщанської обмеженості, егоїстичної самозакоханості, антисуспільних, вузько споживацьких нахилів, що їх виявляє героїня-оповідачка Кристина Аксман. Саморозкриття, здавалось би, культурної й освіченої жінки демонструє жалюгідність її життєвих горизонтів, які визначаються кінець кінцем порадами «всезнаючої» мами та двох тіток, що уособлюють мораль дрібновласницького світу.
Не позбавлена спостережливості Кристина констатує окремі елементи неприпустимої в соціалістичному світі психології гендлярів і пристосуванців, новітніх марнотратників життя, але не тільки не протистоїть цій моралі, а й засвоює її й керується нею у повсякденному житті.
Не випадково ще до появи Романа в житті Кристини він вимальовується в її уяві як своєрідний еталон найбільш вигідного й респектабельного кандидата в чоловіки — науковець з квартирою, що захоплюється мотоциклом і мріє про власну машину.
Письменник примушує свою героїню вирвати ті сторінки щоденника, де йшлося про мотиви, якими вона керувалася, виходячи заміж. Навіть їй соромно зізнатися перед самою собою, що керувалась вона насамперед голим розрахунком. Кристина ніколи не спроможна була піднятись до розуміння наукових інтересів і запитів чоловіка. У поглядах на нього вона виходить з неписаного кодексу типової міщанки: «чоловік — це дитина», «їм все життя аби тільки гратися», «від них самий клопіт, користь з них невелика, та й радості мало».
Ніщо в її очах не має цінності, ніщо не може перешкодити їй вільно й невимушено пливти по хвилях життя. Вона зраджує чоловіка, бо «всі так роблять», зневажає його,
