Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Бачиш, моя люба, ми не ідеально дібрана пара, але цим я зовсім не хочу сказати, що наше подружжя невдале. В ідеальному подружжі чоловік і жінка геть у всьому повинні бути як одне ціле. Ми з Романом одне одного дуже поважаємо, не зраджуємо. Між нами немає й ніколи не було шаленої пристрасті, але ми по-своєму кохаємось.
Стеня, тримаючи пальцями полуницю, дивиться на мене. Мені здалося, що на мить в її очах щось блиснуло, мов спалах магнію, але зараз же згасло. Стеня опускає повіки, простягає руку, вмочає ягоду в цукор.
І каже:
— Ти просто його не кохаєш.
— Вибач, моя люба, але що ти можеш про це знати?
— Нічого я не знаю, мені так здається, — сказала Стеня на диво природним тоном, і при цьому на обличчі в неї не зворухнувся жоден мускул. Її тонка, але дуже гарна і вправна рука точним рухом взяла ще одну полуницю. Тільки діти можуть бути такими відвертими й безжальними.
— Бувають різні види й ступені почуттів.
— Я думаю, що ти його зовсім не кохаєш.
— Цікаво, як ти собі уявляєш, що це таке — кохання?
— Я не знаю, що це таке.
— То як же ти можеш говорити, що я не кохаю Романа?
— Я сказала, що не знаю, але мені здається, це щось дуже сильне. Одного разу, ще як мені було шістнадцять років…
— Бійся бога, Стеню, а скільки ж тобі тепер?!
— Так от, майже два роки тому була я в театрі у Вроцлаві. Я йшла коридором, вистава за кілька хвилин мала початись, уже дали перший дзвінок, аж раптом я побачила хлопця — він ішов мені назустріч, і в мене підломилися ноги.
Такий він був красень?
— Ні, він навіть не був гарний, але я відчула, що це Він!
— Кохання з першого погляду, еге ж? — сказала я, сміючись, і подумала, що все-таки Стеня ще дитина, я переоцінила її. Але зразу ж почула від неї щось таке, що змусило мене замислитись:
— А точніше, що це міг би бути Він. Потім я його шукала, приїздила спеціально в театр, заглядала у студентські кав’ярні, тинялась по місту. Знаєш, як звичайно шукають. Я не знайшла його. Ну, та дарма. Все минулось. Я тільки хочу сказати, що кохання, очевидно, є і що воно пов’язане з дуже сильними переживаннями, ще сильнішими, ніж ота моя дурна історія. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то зроблю це тільки з любові, під впливом дуже сильного почуття.
Ми доїли полуниці, Стеня встала й хотіла піти помити тарілки.
— Облиш, ти моя гостя, — сказала я.
Я теж підводжусь, і ми удвох несемо тарілки в кухню, миємо, потім ідемо до ванної мити руки. Оце зараз я сказала Стені, що вона моя гостя. І справді, вона вже не просто моя сестра, набагато молодша за мене. Я виймаю манікюрне приладдя, і ми знову вмощуємось на тахті. Миючи тарілки, я сказала Стені, що вона ще дуже-дуже молода, нічого кращого мені не спало на думку.
Тепер я кажу:
— А твій перший хлопець — ти кохала його?
— Котрий? А, це не мало нічого чи майже нічого спільного з почуттями. Чистий раціоналізм.
Стеня поволі розкриває сірий шкіряний футляр, вистелений зсередини рожевим атласом. У ньому в окремих заглибинах, мов у формочках, лежать манікюрні інструменти. Стеня виймає ножички і каже:
— Це він тобі подарував на заручини?..
— Атож. Кажуть, недобре дарувати гострі предмети. Може, це й зашкодило нашому коханню?
Ми всміхаємось одна до одної. Стеня каже:
— Мені б не зашкодило, навіть якби мені подарували найгострішу річ. А який подарунок ти хотіла б одержати в річницю шлюбу, а певніше, чого сподіваєшся?
Стеня нахилилась над своєю рукою, в неї гарні пальці. Романові колись дуже сподобалися мої руки; він тоді сказав, що вони прекрасні. Я б не хотіла, щоб Стеня зараз бачила мої очі, вона змогла б вичитати з них, що мені раптом стало дуже сумно, сама не знаю чому. Але Стеня саме вирізує шкірочку навколо нігтів, ця операція вимагає уваги й акуратності. Її волосся, значно світліше, ніж у мене, звисло й заслонило обличчя.
— Не знаю, мабуть, Роман уже щось нагледів. А треба визнати, що смак у нього добрий.
— Напевно, щось, як то кажуть, з ювелірних виробів?
— Можливо. Роман каже, що цей метал, який зветься золотом, має винятково велику питому вагу, прикрашає кожну жінку і дуже стає в пригоді потім, коли жінка залишається вдовою…
Стеня підвела голову й пирснула сміхом.
— Гумор, скажу тобі, досить-таки моторошний…
— Атож.
Деякий час ми мовчимо. Я вже розтуляю рота, щоб сказати щось таке, чого, властиво, не хочу говорити, але стримуюсь. Та потім воно якось само вихопилося:
— А взагалі з цією людиною мені часом важко порозумітися.
— Що ти кажеш? — Стеня вимовляє ці слова якось байдуже, наче думала про щось інше. Старанно підпилює нігті.
— Часом мені здається, що це людина з іншого світу.
— Аз нашим татом вони легко знаходять спільну мову.
— Ну, наш тато, ти ж знаєш…
— Рідко висловлюється…
Ми сміємося з нашого батька, але насправді обидві його любимо і, хтозна, може, навіть співчуваємо йому.
— Але я з Романом часто взагалі не можу дійти згоди. Наприклад, те, що йому здається гарним, мені здається дивним, а іноді навіть огидним. І навпаки.
Я кажу: «Копчинська чудово зіграла цю роль». Він: «Мені не сподобалось. Вона була якась розтелепувата». Я: «Що це значить?» Він: «Ну, така, вона нагадувала мені одну знайому жінку з Бялої Подляської». Або йдемо ми з ним до універмагу купити килимок. Він каже: «Може, цей?» Дивлюся — жахливий! Якийсь невиразний, ну, словом, — препоганий. Я кажу: «По-моєму, краще отой». Він: «Ну, коли тобі подобається, купи той», — і робить таку міну, ніби хоче позіхнути.
— Це і є той самий, що тобі сподобався? — Стеня через плече дивиться на килимок, який лежить біля моєї тахти.
— А як тобі?
— Не дуже, — відказує вона; трохи згодом додає: — Але ж ви купуєте різні речі. Маєте телефон, нажили телевізор і холодильник. — Вона витягає руку, придивляється здаля до нігтів, чи рівно обрізані. — Тільки дитини ще не нажили…
— Ми маємо те, що хочемо. Дитини ми не хочемо, — сказала я, вже злостячись на Стеню за її влізливість.
Потім
