Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Романе, що це?
— Ти не спиш? Пістолет, як бачиш…
— Звідки він у тебе?
— Це мій, з підпілля. Дев’ятнадцять років пролежав у схованці. Сама іржа.
Страх огорнув мене всю, від голови до ніг. Страх перед цим предметом, що ним так спокійно бавився Роман, страх за нього й за себе, за всіх і за все. Насилу переставляючи ослаблі ноги, я підійшла до вікна, зачинивши його, спитала:
— Навіщо ти привіз його додому?
— Просто так. Без жодної мети.
Роман здвигнув плечима і зробив гримасу, мов дитина, що чогось накоїла, а потім удає, ніби нічого не тямить.
— Але все-таки навіщо?
— Не знаю. Може, для забави?
— Романе, та ти розумієш, чим бавишся? Ти що, хочеш убити себе й мене?
— Що зробити? — На обличчі в Романа відбився щирий подив.
— Занапастити свою кар’єру, становище, майбутність, щастя — все!
Роман дивився на мене, як мені здалося, трохи спантеличено. Потім усміхнувся.
— Люба, не говори гучних слів з приводу такої дурниці. Не варто.
— Романе, благаю тебе! Якщо ти бажаєш щастя собі й мені!
— Якщо це тебе так хвилює й не дасть тобі спокійно заснути, я можу його зараз же викинути. І нема про що балакати, — сказав він, згріб усе разом з набоями докупи і загорнув у газету.
Тієї ж ночі ми вийшли прогулятися і тихими й безлюдними вулицями попрямували в той бік, де тече брудний струмок. Коли верталися, небо на сході було вже ясне; починало розвиднятись. Повітря було дуже свіже.
Співали пташки. Ми неквапно йшли до нашого будинку.
Роман відімкнув двері, і ми ввійшли в свою квартиру. Вже й не треба було засвічувати світло. Потім ми лягли разом, і я вперше дізнала щось дуже сильне. Я засинала з почуттям радості й якоїсь невиразної полегкості, немов скинула з себе великий тягар. Потім мені ще примарилося, що туман, який оповивав усе навкруг, потроху розходиться і я дуже ясно й виразно починаю бачити людей, дерева, будинки. Я дивилась і була дуже щаслива.
* * *
17 червня 1962 р.
Ми збирались поїхати мотоциклом на цілий день у Закопане або, як каже Роман, куди очі поведуть, але, як то часто буває саме в неділю, зранку пішов дощ, і ми не поїхали. Виявилося, що в холодильнику з учорашнього дня ще залишився шматок вирізки, Роман приніс від пані Мілецької борщу, сметани й суниць, і ми пообідали вдома. Зараз Роман страшенно зайнятий — кінець навчального року, екзамени, крім того, він виправляє й переписує свою дисертацію, готує її до друку. По обіді він на годинку приліг, а я помила посуд, потім ввімкнула телевізор, але передавали репортаж з якогось футбольного матчу, і я вимкнула. Я теж лягла в своїй кімнаті, трохи погортавши газети, задрімала. Коли прокинулася, з Романової кімнати долинали звуки концерту Шопена, але двері були зачинені. Роман пам’ятав, що я не люблю музики Шопена, проте ще не знав, що вона перестала мене дратувати, я навіть по-своєму полюбила її. Я гукнула:
— Прочини двері! Хто це грає?
— Малцужинський.
Тепер я слухала без неприємного почуття, хоч ця музика все ще здавалася мені сумною. Несподівано в мене зродилася кумедна думка, чи, скорше, відчуття, яке словами можна виповісти приблизно так: ці звуки часом торкаються якихось моїх глибоко особистих переживань, вони безпосередньо стосуються мого життя й несуть у собі правду про мене. Роман час від часу насвистував, потім щось шукав у письмовому столі, я чула, як він відчиняє дверцята й висуває шухляди. О п’ятій концерт Шопена скінчився, і Роман вимкнув радіо. Він сказав:
— Дивись, дощ перестав. Може, поїдемо?
— Зараз?
— Ну, на годинку-дві?
— Ой, не знаю. Я так розлінувалася, ще б заснула.
Я й справді була сонна, а до того ж сподівалася, що Роман прийде і ляже коло мене, він часом так робив. Але я почула:
— А я провітрюся. Завтра в мене важкий день.
Він пройшов через мою кімнату, погладив рукою моє волосся. Я всміхнулася й кивнула. Я чула, як він одчиняє шафу в передпокої, де висить його комбінезон. Мені не хотілося вставати, і я уявила собі, що після дощу, напевно, похолоднішало, довелося б натягати штани, светр, куртку. А чи він узяв светр? Нарешті я встаю, йду до кухні й виглядаю з вікна у двір. Мотоцикл ще стоїть на тому місці, де Роман поставив його вранці, вивівши з гаража; машина накрита брезентом, посередині заглибина, в якій зібралася дощова вода. Роман, очевидно, в гаражі, бо двері відчинені, на клямці висить колодка з в’язкою ключів. Я подумала, що він, замість їхати, порпається у своїх «скарбах» або точить ляси з другим власником гаража. Надворі зовсім не холодно, випогодилося, сліпуче світить сонце, його проміння відбивається від мокрих дахів та асфальту, б’є в очі. Я щось зготую на вечерю, потім скупаюся, змию голову і рано ляжу в ліжко. Чекатиму. Він сказав: «На годинку-дві», знаю я цю годинку — повернеться годин за три.
Я ще була в кухні, коли в передпокої пролунав дзвінок.
Хвилинку я міркувала, хто б це міг бути. Мені не хотілося сьогодні приймати гостей, відколи ми маємо телефон, ніхто не приходить, не попередивши. Але відвідувач нетерпеливився, почувся стук у двері.
— Хто там?
— Пошта!
Я відчинила двері. За порогом стояв листоноша, в нього було червоне лице й сиве волосся, на лобі лишився вдавлений пружок від кашкета. Він тихо спитав, сапаючи від утоми:
— Пані Кристина Аксман?
— Так.
— Вам спішний лист.
Я впізнала руку Кшиштофа — великі, чіткі літери, і враз на мене наринули дуже прикрі почуття — страх і злість; ці почуття — на жаль, я збагнула це запізно — т окошились на ні в чому не винному старому чоловікові.
Я не дала йому ані гроша й захряснула двері в нього перед носом. Розірвала конверт: Кшиштоф писав, що завтра над полудень проїжджатиме через наше місто автомашиною (нарешті власним «вартбургом»), сам-один, і зупиниться ненадовго лише для того, щоб подзвонити мені на роботу. В листі було ще кілька речень, які я не визнала за потрібне читати. Я пішла до ванної кімнати, подерла