Русичі - Ігор Юринець
— О, багато чув про вас, діду Віде, — вже зацікавлено оглядав кволу постать старця. — Кажуть, що ви — охоронитель усіх таємниць нашого краю. Кілька раз до вашого святилища Перунового приходив із надтисьменцями вогню живому поклонитися, а вас не видів-таки.
— А що мене оглядати?! Вогонь живий — он він, перед хижею на горбі, до нього і йдуть люди, я ж лише служитель того священного полум’я, що очищає душі і серця.
Питво було гіркуватим на смак, а все ж приємним і дуже запахущим. Терпка гіркота перебивалася якимось солодкавим присмаком. І хоч гарячим був той напій, але обволікав остудою запечені від спраги вуста.
— Отак, — задоволено перехилив господар оселі порожнє горня. Та тут же поквапився притлумити те вдоволення словами: — Як пити та їсти, то легінь — хоч куди. А подужати якусь рись паскудну — то вже не для нього.
— Дякую, батьку, — кволо всміхнувся Влад.
— Дякувати будеш, як на ноги станеш. А теперечки скажи, звідки ти тут у нас взявся? Бо що знаю про тебе — приблуда приблудою.
— Влад я, син Улібів. Із надтисьменського городища, — мовив поранений, тамуючи біль у грудях, туго перев’язаних чистою полотниною. — Не з добра у сю глушину забрів. Лехіти обсіли кріпость… Не встиг схоронитися за її стінами. Доки з гір зійшов — ті вже при стінах стояли.
Лехіти, кажеш? Давно зуби гострили на окрайні наші землі, та не сміли при Святославові. А се, відай, прикинули, що слабкий ще Володимир, аби відбити порубіжжя. Осміліли, вибравши слушну часину… А може, й справді страшні такі та непоборні, коли самим виглядом своїм такого страху нагнали на ваших мужів, що ті в найглухіших дебрях схорону шукають. Ех, виродилися, певно, справжні вої в нашому краї, — розпалившись, старий кидав тепер слова важкі і болючі, що ранили незгірш гострого каменяччя.
— Не зі страху сюди забився, не рятунку в дебрях шукав, — паленіючи від образи, мовив Влад. — Хотів до Тустаня дістатися, посаднику тамтешньому про біду оповісти, помогу випросити. Бо що сам-один зробити міг супроти цілого війська — хіба що згинути без користі.
— Та знаю, що не від страху… А от до Тустаня йти не варто. Два дні тому завернули сюди кілька люда з тустаньських околиць. Як і ти, не встигли схоронитися у кріпості, подалися аж до Корчина. Бо Тустань теж лехіти обсіли. Певно, великим військом сюди рушили.
— Що ж маю робити? Мушу привести своїм підмогу, мушу!
— Приведеш. Бо виджу: не заради власного спокою в яруги глухі забрів, не подібний на боягуза… Тому, кого наблизив до себе сам Перун, не доконче у захожої людини випитувати: хто та що. Бо й то сказати, не завше у словах правда проступить. А от обличчя ніколи істини не сховає, навіть найпотаємніше виповістить. Всі помисли — і минуле, і майбутнє — карбовані на нім, як на камінній плиті.
— Минуле своє знаю добре. А от майбутнє… Кожен хотів би знати, що там, попереду.
Марнота то. Негоже знати свій завтрашній день людині. Бо втрачають силу тоді неспокій і пожадання, які все життя кличуть вперед. Коли увіруєш, що чекає на тебе щаслива і безхмарна днина, — зупиняєшся і, розкошуючи мислю, непокоєно ждеш, заки знайде тебе писане на роду добро. І в тім блаженнім чеканні без руху і устремлінь припадають порохом думки і чуття, і трухлявіють, і розсипаються в прах. А без гостроти мислі і свіжості чуттів немислиме ніяке щастя… Коли ж попереду є горе і важкі випробування, людина теж впокоряється перед всевладдям долі і згоряє дочасно. Тож нікому не дозволено відкривати перед людьми будущину, вторгатися у перебіг подій — гнів всевладних богів страшною карою впаде на безумця, — старець нараз перервав мову, прислухався, аж примруживши від зосередженості очі.
Тепер уже й Влад уловив глухий тупіт кінських копит, що, наближаючись, лунав усе гучніше.
— Стій! — вже при самому вході до оселі обірвав той перестук дзвінкий дівочий голос.
За мить у дверях оселі з’явилася і сама вершниця. Висока й тоненька, у сірій вовняній накидці, що спадала де колін, відкриваючи на грудях щедро розшиту барвними узорами сорочку. Зібране у важкий вузол попелясте волосся перев’язане було лискучою стьожкою, на якій зблискувало ледь вище чола срібне кружальце. Ще задихана після одчайдушного скоку та розрум’янена, вона аж променилася свіжістю і якоюсь прозорою радістю. Вся постать красуні-незнайомки ніби дзвеніла звабою, промовляла: «Подивіться, яка я ставна і гарна, мабуть, і не знайти в горах більш такої, подивіться, як весело зблискують чорним оксамитом очі мої, як переливається барвами сорочка-вишиванка. Подивіться: хіба ж то не щастя мені жити в сьому чудовому вільному світі!»
— Знайшла, батьку, — радісно кинулась дівчина до старого. — Знайшла. У тій самій печері, що на згині Туровиці. Півдня стратила, а таки знайшла, — дзвенів переможно голос дівчини. — Ось скільки, — простягла батькові розкриту долоню, на якій тьмяно зблискувала невелика чорна грудка. — А як він? — спохватившись, кинула бистрий погляд на Владове ложе.
— А що йому станеться. Отямився вже. І без цього ліку на ноги став би. — Господар оселі обережно, мов скарб, взяв із доччиної долоні смолянисту грудку. Виважив її в руках, кинув погляд на пораненого: —Дякуй Перунові, легіню! Ся от смола за два дні загоїть твої подряпини, що й сліду не лишиться. — Відтак перейшов на звичайний вже для Влада воркітливий тон: — Може, встанеш швидше та хоч якась користь від тебе буде…
— Батьку!.. — осудливо зиркнувши, перепинила ту мову дівчина.
— Та добре вже, добре… — старий, розминаючи в руках цілющу грудочку, підійшов до ложа. — Ну, давай гляну, що там у тебе за рани такі. — Почав обережно розв’язувати полотняну шматину.
Різким пронизливим болем відзивався у грудях Влада кожен порух кістлявих рук старого. Хоч як обережно старався той знімати з ран пов’язку, однак, зашкарубла від засохлої крові, вона, здавалося, приросла до тіла. Впоравшись із нелегкою справою і промивши якимось настоєм із різкуватим запахом розполосані
