Русичі - Ігор Юринець
Думай, Миловиде, думай, — підстьобував сам себе. Там — почесті й багатство. Тут — не знати що: непевна і тяжка оборона, а може, й смерть. Бо ж чого варте оце, хоч і озброєне добре, горянське військо супроти навчених, гартованих у боях воїв лехітських?! Рано чи пізно, а, певно, спопеліє багаттям надтисьменська кріпость, як от, здавалося, теж неприступне Сільце. Чекати на поміч з Києва? Малі на те сподіванки. Бо хоч і послав нещодавно двох гінців до князя Володимира з вістю, що неспокоєм повниться порубіжжя, та як у безвість канули… Далеко Київ. А у володаря Руської держави, певно, клопотів і у стольнім граді вистачає.
У тих невеселих думах застали боярина перші тремкі відсвіти світанку. Втома все владніше склеплювала повіки. І коли вже почав роздягатися, аби хоч часину передрімати, передранкова сутінь раптом ожила наростаючим гамором та голосними вигуками. Ту ж мить прогупотіли за вікном квапливі кроки, тривожно забрязкотіла зброя.
Коли хряснули, відчинившись, важкі дубові двері і влетів до опочивальні соцький його дружини Всевід, боярин вже оперізувався поверх кольчуги шкіряним пасом, на якому висів важкий двосічний меч.
— Все! Почалося, воєводо! — задихано гукнув від порога прибулець. — Лехіти пішли на приступ!.. Не чекали того. Помітили їх, коли вже на стіни декотрі ступили…
— Охоронці чортові! Спали чи посліпли на той час?! — не дослухаючись до виправдовувань соцького, Миловид кинувся до дверей.
А на стінах вже зійшлися врукопаш. Годі було щось розібрати сторонньому у страховинному вировищі смерті, що гриміло непогамовно крицевими ударами, раз по раз шматоване дикими нелюдськими скриками, хрипкими нерозбірливими вигуками зранених та вмираючих. Густий передранковий туман клубочився сивуватою маною, огортаючи подекуди непроникною запоною людський натовп, ніби прагнув пригасити страхітливе видовище битви, що, мов невситимий вир, затягувала в себе щораз більше люду, розбухала, кублилася, наче зранений хижий звір, з дикою радістю вихоплювала з-поміж живих усе нові і нові жертви. Яскраві плями крові боляче зблискували тут і там, але не будили в людях інстинкту самозбереження, тільки розбурхували вихоплену з глибин єства первісну лють. Все — і розум, і чуття, і думки — притлумлено було єдиним словом, єдиним поривом: «Убий!»
Бій наростав…
Усе нові і нові височенні стовбури ялин з пообтинаним до половини гіллям і. приладнаними до верхівок наконечниками списів здіймалися з того боку рову і, зіп’явшись на повен зріст, з глухим стуком гримали об дубові стіни. Миттю ті міцні та надійні драбини, що намертво впиналися у неподатливі бервена металевими вістрями, обростали людьми. Одчайдушно дерлися вгору все нові й нові нападники, прикриваючи щитами тіла від стріл та ударів важких бойових сокир. І, здавалося, ніщо вже не зможе їх спинити.
Миловид, вихопившись на стіну поперед двох десятків своїх дружинників, з одного погляду визначив найнебезпечніше для надтисьменців місце. Якщо впродовж усього східного відрізка стіни нападники лише робили одчайдушні спроби захопити кілька сажнів вільного простору, аби дати вибратися нагору іншим, то на західній вежі, що увінчувала кріпосні ворота, вони зуміли-таки домогтися свого. Все нові воїни без особливих зусиль підіймалися догори та поповнювали ряди переднього загону лехітів. А кілька з них, прикриті надійно своїми товаришами, уже пробивалися донизу — туди, де на міцних дубових колодах закріплено було товсті шнури, за допомогою яких підіймали та опускали вхідний місток і ворота.
Важко довелося б оборонцям, якби вдалося лехітам здійснити задумане і відкрити дорогу у кріпость основним силам. Саме туди спрямував свій невеличкий загін Миловид.
Страшний у люті, зі спотвореним зловісною посмішкою обличчям, воєвода, поклавши дужим ударом меча першого, хто став йому на дорозі, увірвався в саму гущавину битви. Сама його поява, здалося, влила свіжі сили у ряди горян, металом скинувся догори зміцнілий бойовий клич надтисьменської громади: «Войє!.. Войє!..»
Від того могутнього натиску подалися назад ворожі ряди. Притиснуті до уступів стіни, вони собою перепинили шлях тим, хто дерся знизу їм на підмогу. А з другого боку вже тіснили нападників воїни соцького Всевіда. Відступати лехітам не було куди. Кілька десятків їх, затиснуті у лещата мечів та барток, оборонялися запекло і одчайдушно — знали: на помилування чекати нічого. Тлумлячись у тисняві, обеззброювали задніх. І от уже перший з них, стративши рештки мужності перед лицем смертельної небезпеки, ступив на стовбур-драбину, яким піднявся сюди. Та, врятувавшись від меча, таки не уникнув покари. Хтозна-ким послана стріла, може, не в нього й цілена, увіп’ялася між кольчугою та шоломом. Тіло глухо гепнуло на дно рову.
Це, здалося, було останнім ударом, що змів рештки стійкості ворожого загону. Забувши про все, нападники, охоплені смертельним жахом, кинулися назад до рятівних лазів. Але годі було вирватися зі смертельного кільця живим. Лише кільком із відбірного загону, що мав захопити ворота і відкрити шлях для всього війська, вдалося дістатися до своїх.
Бій на стінах стихав. Останні ворожі воїни — живі чи й мертві — скинуті були вниз. Лише супроти загону воєводи ще боронилися кілька найвідважніших. Запекло кидалися вони вперед, хоч і розуміли, що змінити нічого не можуть, — прагли якнайдорожчу ціну взяти за власне життя. От упав під лезом бартки один з них, стиснувши руками в останнім проблиску свідомості розколотий череп, далі ще один забився в судомі, простромлений списом…
— Стійте! — владно звів правицю Миловид. — Киньте зброю, якщо дороге вам життя…
Тільки мить повагався старший з п’яти ще живих сміливців. Відкинутий меч, скривджено дзенькнувши, відлетів на кілька кроків.
— На твоє слово покладаємося, воєводо… Ще кілька мечів упали додолу.
Важким поглядом обвів помилуваних боярин, ніби аж шкодуючи, що пообіцяв зберегти їм життя.
— В поруб! — похмуро кинув дружинникам. — Може, й знадобляться ще. — Зняв шолом і втомлено обтер рукавом зрошене потом чоло. Здавалося, аж тепер почув і стогони поранених, і надривне квилення жон над полеглими.
Хоч окрилила горян ця перша перемога над ворогом, але меркла радість від неї, бо зо два десятки оборонців кріпості заплатили за неї життям.
