Русичі - Ігор Юринець

І п’янливий трунок опівнічного лісу, на темному тлі якого, мов на дивному вишиваному рушникові, проступали, здавалося, вигаптувані незнаним майстром, мінливі, сяючі блакиттю химерні візерунки, цятковані іскринками світляків. І впокорюючий шепіт, і — близько-близько — омріяні у дівочих снах, глибокі, аж бездонні, очі Владові, і пітьма — наче спалах! — солодка і болюча.

Вперше!

Танець! Танець мужів. Ні на мить не дають спочинку глухі удари бубнів. Безустанку звивається довкола святилища невтомне коло танцюючих. Піт заливає очі, все важче дається кожен крок, рвучкіше здіймаються груди, але тільки більшає впертості у зблиску очей, руки міцніше стискають рамена побратимів. Бо ж ліпше смерть, аніж роз’єднати коло і полишити рід свій, громаду без Перунового заступництва.

Ще не час спочинку і торжества, бо ні-ні та й зблискують на священному жертовнику останні іскри з-під попелу, ще здіймаються час од часу сивуваті струмини диму, а отже, ще випробовує міць люду свого всевладний бог блискавиць і січей, ще розмислює: достойна а чи ні його прихильності надтисьменська громада.

Аж тоді, коли загасне на камінному жертовнику остання іскра, сповістить старійшина Гостомисл, що вдоволений Перун і пожертвами щедрими, і доблестю обранців своїх. Аж тоді розпадеться коло легінів і стоголосим вигуком радості й торжества відгукнуться гори. Аж тоді жодні мечі і кольчуги чужинські не встоять перед крицею дзвінких барток та гартованими вістрями цільних стріл надтисьменських воїнів.

Аж тоді…

Ще не було нічого.

Був тільки пекучий, мов полум’я жертовного кострища, біль, що обволікав звідусюд, шматував на клапті тіло, добирався все глибше і глибше. Важкі віхті того болю, просяклі запахом овечої вовни, забивали віддих. Відтак та безформна маса, що, здавалося, ось-ось розчавить його, набрала обрисів ошкіреної рисячої пащеки. Скрегочучи іклами, примара наблизилася до самого обличчя і ніби лише вишукувала, куди б вгородити гострі смертельні леза. Дужі пазурі величезної лісової кішки кавальцювали йому груди, впивалися в саме серце. Та нараз нависаюча пащека звіра почала поволі бліднути, доки не перейшла у зловісний і моторошний оскал вибіленого дощами та часом черепа, що з тріском розняв щелепи і зареготав, загиготів лунко, дихнувши в обличчя Владові гострим повівом потойбічного світу. «А таки не втік ти від мене, легіню, — злорадно і торжествуюче ощирилася мара просто йому в обличчя. — А таки будеш мій! Ніхто ще не зміг одурити Морану».

Рвонувся з усіх сил Влад, аби вивільнитися з важких обіймів вісниці смерті, та не міг навіть ворухнути руками. Від безсилля та безнадії холодним потом вкрилося тіло.

«Ой, не протився, сину Улібів, ой, не протився, — вела своє страшна примара. — Від мене не вирвешся і не випросишся. Не такі, як ти, бралися… Гай-гай, наймоцніші легіні мені таки корилися, мудреці найбільші випрошувалися — не вимолилися, і купці, і бояри найбагатші не відкупилися. Тож чи тобі супроти мене встояти. Не бійся лише, Владе, змирися — тиша, і супокій, і бездум’я чекають на тебе. Хіба ж то не добре — тиша і супокій: ні горя, ні тривог, ні бажань жодних… Тиша і супокій».

Кожне слово Морани забирало з собою краплю сили, сотало думки та жадання, притлумлювало прагнення до супротиву. Здавалося, вже зовсім близько та межа, за якою порожнеча і небуття. Нараз десь із самого денця свідомості проступило обличчя дружини. Тужливе і смутне. І — з якої то далечі? — забриніли, мов струмок чистий, слова: «Мусиш вистояти, Владе, мусиш оборонитися. Задля мене і сина нашого. — Прикрила довгими віями блакить очей, смутком виповнених. — Мусиш жити…» З тих слів наче сила нова влилася в груди. Рвонувся — обіруч відіпхнув від себе потворну вісницю смерті. Відсахнувся-таки від неї. Ту ж мить гострий біль пронизав тіло. Поволі сповзав з очей туман забуття, неохоче блід і танув. Влад зі стогоном відкрив очі.

Посеред невеликої оселі на камінному узвишші весело палахкотів вогонь. Дим від нього стелився попід стелю і виходив крізь отвір, прорубаний у сволоку. Біля вогню того порався старші, зсохлий від часу дідок, щось помішував у невеликому глиняному кухлі. Наче відчувши порух на ложі, господар відірвався від свого заняття і повернув до Влада зморшкувате обличчя.

— Довго спати любиш, легіню. Так і життя проспати можна, а його вже потім, хоч би як хотів, не повернеш, — голос старого скрипів, мов розпанахана блискавицею смерека на вітрі. — Та, як прийшов до тями — то вже добре. Довго тепер жити будеш…

— Де я?.. Що зі мною?.. — над силу мовив Влад.

— Сам згадуй. Ще мені легінь, аби від якихось рисячих пазурів геть і про світ білий забути, — бурчав насмішкувато старий. — Тепер хоч нікому не признавайся, що такий єси вдатний. При оружжю будучи, аби ради собі не дати з диким котом. На ніщо люд зійшов нині, — скрушно змахнув рукою господар хижі. — При моїй молодості легінь з одним ножем і на ведмедя йшов! А сей от влігся посеред лісу, — вів своєї дід.

— Не вгледів її, — ледь чутно виправдовувався Влад. — Зненацька на плечі впала…

— Мусив помітити. Для того в людини й очі, аби себе оборонити могла. А то лежиш, гейби… Тьфу! — аж сплюнув з досади старець і знову вернувся до свого варива.

— Гориславі дякуй — мовив по хвилевій мовчанці, підсипаючи щось у глек. — Що то за світ настав! Легінки нині мужів від смерті рятують, — зняв глиняний кухоль з вогню, перелив вариво до іншого, аби остигло швидше.

— А хто така Горислава? — спроквола озвався Влад. — Щоб знати хоч, кому дяку скласти маю.

— Хто-хто! Дочка моя, от хто! Ще вчора надвечір тебе в гущаку біля стежки надибала, думала, неживий уже… Добре, хоч на коні була, бо не доволокла б сюди такого бембаса. Та ще й виходжувала цілу ніч — рани примовляла. Тепер морочся тут з тобою, — в тому воркотанні старого вгадувалася радше звичка, аніж невдоволення. Взяв до рук горня, підійшов до ложа.

— На от,