Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
— Що означає ваше мовчання, панове? — спитав герцог, підвищуючи свій і так гучний голос. — Краще було б уже залишатися там в болотах, шукаючи чапель або, певніш, сичів, ніж з’являтися в такому настрої на бенкет.
— Ваша милість, — сказав де Комін, — повертаючися з лісу, ми зустріли графа де Кревкера.
— Як? — сказав герцог. — Він уже повернувся з Брабанту? Сподіваюся, там усе гаразд?
— Сам граф зараз доповість вашій високості, які в нього новини, — сказав д’Емберкур. — Ми почули їх тільки мимохідь.
— Хай йому біс, де ж сам граф? — спитав герцог.
— Він переодягається, щоб з’явитися до вашої високості, — відповів д’Емберкур.
— Переодягається? Хай його дідько вхопить! — вигукнув нетерпеливий государ. — Яке мені діло до його вбрання! Ви, либонь, змовилися з ним, щоб звести мене з розуму.
— Одверто кажучи, — відповів де Комін, — він бажає переказати вам свої новини в приватній аудієнції.
— Хай йому біс! Отак, ваша величність, — сказав Карл, звертаючись до Людовіка, — наші радники завжди слугують нам: коли вони вважають, що довідалися про щось важливе для нас, то пиндючаться, як осел під новим сідлом. Гей, хто там! Накажіть, щоб Кревкер негайно з’явився сюди. Він повертається з льєжського кордону, а ми принаймні (він особливо підкреслив це «ми») не маємо ніяких особливих таємниць, яких не могли б розповісти тут прилюдно.
Всі давно бачили, що герцог уже випив стільки вина, що заперечувати йому було б небезпечно. І хоч багато з присутніх розуміли, що зараз не час вислухувати новини або влаштовувати наради, але, знаючи вдачу герцога, не наважувалися втручатися й мовчали, з тривогою очікуючи, що сповістить граф де Кревкер.
Так минуло кілька хвилин. Герцог, ледве стримуючи своє нетерпіння, дивився весь час на двері. Гості сиділи, втупивши очі в тарілки, немов бажаючи приховати свою цікавість та занепокоєний. Тільки Людовік не виявляв свого хвилювання і весело розмовляв, звертаючись то до кравчого, то до блазня.
Нарешті ввійшов Кревкер і одразу був зустрінутий запитаннями свого государя:
— Ну, які новини в Льєжі і Брабанті, пане граф? Повідомлення про ваше прибуття прогнало всю веселість від нашого стола. Сподіваємося, ваша присутність знову поверне її нам.
— Пане мій і государю, — відповів граф твердим, але сумним голосом, — новини, які я привіз з собою, такі, що краще було б розповісти їх на нараді, ніж на бенкеті.
— Ну, викладай жвавіш, чоловіче, хоча б це були новини про прибуття самого антихриста! — звелів герцог. — Але я вже можу догадатися про них: льєжці знов повстали?
— На жаль, так, пане мій, — відповів Кревкер дуже серйозно.
— От бачиш, — сказав герцог, — я одразу догадався про те, що ти так боявся переказати мені. Отже, ці головорізи знову взялися до зброї. Ну що ж, ця звістка дуже вчасна, бо тепер ми можемо порадитися з нашим государем (тут він уклонився королю Людовікові й кинув на нього погляд, повний шаленої, хоч і стримуваної ненависті), як покарати цих зухвалих бунтівників. Чи є в тебе ще якісь новини? Викладай їх, а потім дай нам відповідь, чому ти не допоміг єпіскопові.
— Государю мій, мені дуже тяжко розповідати вам дальші новини, а вам буде дуже тяжко їх слухати. Ні я, ні хто інший не може більш подати допомоги шановному прелатові. Гійом де ля Марк, поєднавшися з повсталими льєжцями, здобув замок Шонвальд і вбив єпіскопа в його власній залі.
— Убив! — промовив герцог глухим голосом, який, проте, розлігся з кінця в кінець зали. — Тебе обдурили, Кревкере, якимсь брехливим повідомленням. Це ж неможливо!
— Горе, государю мій! — сказав де Кревкер. — Я довідався про це від одного самовидця, лучника королівської шотландської гвардії, який був там у залі, коли сталося це вбивство з наказу Гійома де ля Марка.
— І який, безумовно, допомагав і заохочував до цього жахливого вчинку! — вигукнув герцог, схопившися з крісла і тупнувши ногою з такою силою, що стільчик, який був біля його ніг, розлетівся на тріски. — Зачиняйте двері, панове, ставайте біля вікон, хай ніхто з чужих не ворухнеться на своєму місці під страхом негайної смерті! Гей, панове, мої рицарі, оголіть мечі! — І, повернувшися до Людовіка, Карл схопився за меч. Але король, не виявляючи ні найменшого страху, не вживаючи ніяких заходів до оборони, сказав:
— Ця сумна звістка потьмарила ваш розум, любий кузене.
— Ні! — вигукнув Карл жахливим голосом. — Вона тільки збудила справедливе обурення, яке я занадто довго приборкував у собі з огляду на нікчемні міркування щодо обставин і місця. Але тепер ти, вбивце свого брата, ти, бунтівнику проти свого батька, тиране своїх підданих, лукавий союзнику, віроломний королю, безчесний чоловіче, ти тепер у моїх руках, і я дякую богові за це!
— Краще подякуйте моєму безумству, — сказав король, — бо коли ми зустрілися з вами за таких обставин при Монлорі, то, здається, ви тоді хотіли опинитися від мене далі, ніж тепер.
Проте герцог усе ще стискав свого меча, хоч і не витягав його з піхов, не наважуючись уразити ворога, який зовсім не чинив опору і не давав найменшого приводу до насилля.
В залі зчинилося загальне замішання. Двері зачинили, і перед ними з наказу герцога стала варта. Але французькі рицарі й дворяни, хоч їх було мало, посхоплювалися з місць і приготувалися обороняти свого государя. Людовік не обмовився й словом ні з герцогом Орлеанським, ні з Дюнуа, відтоді як вони були визволені з замку Лош, якщо тільки можна було б назвати визволенням те, що їх приєднали до почту короля Людовіка, де з ними поводилися, мов з підозрілими особами, а не людьми, гідними довір’я та поваги. Незважаючи на це, першим голосом на захист короля, який розлігся серед страшенного гамору й шуму в залі, був голос Дюнуа:
— Пане герцог, ви забули, що ви васал Франції і що ми, ваші гості, — французи. Якщо ви підіймаєте руку на нашого монарха, будьте готові витримати всі найгірші наслідки
