Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
Хоча звістка про щасливе закінчення подорожі графинь зовсім не відповідала його улюбленому плану, Людовік, очевидно, був такий задоволений нею, наче його план був успішно завершений. Він зітхнув, як людина, в якої звалився з душі великий тягар, з побожністю прошепотів подячну молитву, замислено підвів очі до неба й одразу ж взявся обмірковувати нові плани, що були б вдаліші й певніші. Для цього Людовік покликав до себе астролога Марціо Галеотті, який з’явився до нього, як завжди, сповнений власної гідності, але з донкою [???] тінню сумніву на чолі, ніби він не був певен в тому, як його зустріне король. Проте король повітав його ласкавіше, ніж звичайно. Людовік назвав його своїм другом, своїм батьком у науках, дзеркалом, в якому він може бачити далеке майбутнє, і, нарешті, закінчив тим, що надів йому на палець дуже дорогий перстень. Галеотті, хоч і не знав, що саме так піднесло його авторитет в очах короля, але надто добре знав своє ремесло, щоб показати здивування. Він серйозно і скромно вислухав похвалу короля й з гідністю зауважив, що ця похвала цілком стосується благородної науки, яку він студіює, а не його самого, недостойного знаряддя, за допомогою якого вона творить чудеса. На цьому вони розлучилися, дуже задоволені один одним.
Коли астролог вийшов з кімнати, Людовік кинувся в своє крісло, стомлений вкрай, і відпустив решту своїх придворних, крім Олів’є, який підлесливо підійшов до нього своєю нечутною ходою й допоміг роздягтися.
Король, усупереч своїй звичці, був такий мовчазний і покірливий, що ця незвичайна зміна його поведінки приголомшила слугу. В душі наймерзеннішої людини часто тліє іскра доброго почуття: так розбійник залишається вірним своєму отаманові, а пригрітий і влаштований на посаді фаворит інколи відчуває прихильність до государя, який його звеличив. Олів’є Диявол, Олів’є Негідник (або хоч як там його не називали б за його схильність до лихих вчинків) був усе ж таки ще не настільки споріднений із сатаною, щоб не відчути хоч трошечки жалю до свого государя, бачачи його в такому безпорадному становищі, коли, як здавалося, його дальша доля була непевна, а сили вичерпані. Деякий час Олів’є мовчки прислужував йому, як і годилося слузі, але, зрештою, не витримав і звернувся до короля з тією фамільярністю, яку Людовік іноді дозволяв своєму улюбленцеві.
— Чорт забирай, сір, у вас такий вигляд, немовби ви програли бій, але я був при вас цілий день і можу сказати, ніколи ще ви не залишали поле бою з більшою честю.
— Поле бою! — сказав Людовік, подивившися на нього, і додав своїм звичайним в’їдливим тоном — Стонадцять дияволів, друже мій Олів’є! Скажи краще — арену для бою биків, бо ніколи ще, здається, на світі не було такого сліпого, впертого, неприборкного, невгамовного бугая, як мій любий кузен герцог Бургундський, з яким можна порівняти лише мурсійського[228] бика, вирощеного спеціально для бою биків. А втім, ти маєш слушність: я таки добре його поганяв. Однак, Олів’є, потішся разом зі мною, що жоден з моїх планів у Фландрії не мав успіху: ні перший щодо цих мандрівних графинь де Круа, ні другий щодо Льєжа. Ти розумієш мене?
— Слово честі, нічого не розумію, государю, — відповів Олів’є. — Я не можу поздоровити вашу Величність з крахом ваших улюблених планів, доки ви не поясните мені причину такої зміни ваших бажань і намірів.
— Власне кажучи, — відповів король, — нема ніякої зміни ні в моїх бажаннях, ні в намірах. Але, хай йому чорт, мій друже, я сьогодні узнав герцога краще, ніж знав досі. Коли він був графом де Шароме, а я був вигнаним французьким дофіном, — одне слово, за часів старого герцога Філіппа, — ми з ним пиячили, полювали, вешталися разом по світу і зазнали чимало пригод. Я мав тоді на нього великий вплив, бо сильніший розум завжди впливає на слабший. Але відтоді Карл перемінився: став упертий, зухвалий, самовпевнений заперечник догматів, і тепер, гадаючи, що перевага на його боці, він, здається, має намір довести цю справу до кінця. Деякі питання я мусив зовсім обминати, інших торкатися з такою обережністю, паче торкався розпеченого заліза. Коли я тільки натякнув йому, що ці мандрівні графині де Круа дорогою до Льєжа (оскільки я відверто признався, що за моїм глибоким переконанням вони поїхали туди) могли попасти до рук якихось прикордонних розбійників, він так спалахнув, ніби йшлося про якесь святотатство! Не варто повторювати всього, що він мені набалакав з цього приводу. Досить сказати, що я вважав би свою голову пропащою, коли б тієї хвилини прийшла звістка про те, що твій блискучий проект виправити становище твого приятеля Гійома Бородая вигідним одруженням мав цілковитий успіх.
— З дозволу вашої величності, він мені зовсім не приятель, — сказав Олів’є, — так само і проект цей не мій.
— Правильно, Олів’є, — відповів король, — за твоїм проектом треба було не одружити, а поголити такого нареченого. Проте ти бажав для Ізабелли не кращого чоловіка, коли так скромно висував себе на це місце. Як би там не було, Олів’є, щасливий той, кому вона не дістанеться, бо бути повішеним, почетвертованим, пошматованим кіньми — ось ті найніжніші бажання, якими мій любий кузен вшанує того, хто матиме нахабство одружитися з молодою графинею, його підданою, без його герцогського дозволу.
— Без сумніву, він так само ревниво ставиться і до свого доброго міста Льєжа? — запитав королівський улюбленець.
— Так само, коли не більше, — відказав король, — як ти можеш легко догадатися. Але коли я вирішив їхати сюди, я надіслав посланців до Льєжа з наказом затримати на деякий час заколот, а моїм палким і метушливим друзям Рюсларові й Павійонові принишкнути й сидіти, як
