Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
Та коли цей обід на зеленій траві при звуках мисливських рогів і бахканні відкорковуваних барил припускав певну вільність, то з тим більшою урочистістю треба було влаштовувати майбутню вечерю.
Всі необхідні накази були дані заздалегідь, і коли король Людовік повернувся до Перонни, там був уже готовий урочистий бенкет, влаштований з пишністю та бундючністю, як і личило його багатому й могутньому васалові, котрий володів майже всіма Нідерландами — найбагатшою на той час країною в Європі. На верхньому кінці довгого стола, який угинався під вагою золотого й срібного посуду з найдобірнішими стравами, сидів герцог, а праворуч від нього, на підвищенні, — його царствений гість. Поруч із кріслом хазяїна стояли з одного боку син герцога Гельдернського, що виконував обов’язки головного кравчого, а з другого — блазень Карла ле Глор’є, з яким він ніколи не розлучався, бо, як і більшість людей запальної та грубої вдачі, Карл довів до крайнощів поширену на той час пристрасть до двірських дурнів та блазнів. Він відчував справжню насолоду від проявів їх недоумства та безглуздих вихваток, тоді як його менш добродушний суперник, що значно переважав його розумом, любив спостерігати недосконалості людської природи в особі її найкращих представників, знаходячи привід для веселощів у «полохливості хоробрих і безумстві мудрих». І справді, якщо вірити оповіданню Брантома[231] про те, ніби двірський блазень, підслухавши одного разу, як Людовік під час свого приступу побожності, каявся в тому, що отруїв брата Генріха, графа Гюєнського, вибовкав це наступного дня за столом перед усім двором, то, зрозуміло, цьому монархові відбило охоту тішитися жартами професійних блазнів на всю решту свого життя.
Але цього разу Людовік не пропустив нагоди виявити увагу улюбленому блазню герцога Карла. Король увесь час звертався до нього, спонукав до жартів і робив це тим охотніше, що під удаваним недоумством ле Глор’є помітив незвичайну спостережливість, тоншу, ніж та, якою відзначалися люди його фаху.
Річ у тому, що Тіль Ветцвейлер, званий ле Глор’є, не належав до звичайних блазнів. Він був високий на зріст, гарний собою, спритний у багатьох фізичних вправах, що, здавалося, суперечило його розумовій убогості, бо навички в будь-якому ділі потребують терпіння й уваги. Він звичайно супроводив герцога всюди — і на полюванні, і на війні. В бою при Монлері, коли Карл, поранений у горло, рискував попасти до рук одного французького рицаря, який вже схопив за повід коня, Тіль Ветцвейлер з шаленою люттю кинувся на ворога і, поваливши його, визволив герцога. Мабуть, він побоювався, що його послугу вважатимуть надто серйозною для людини його професії і що через це він наживе ворогів серед тих рицарів та дворян, які полишили свого государя на піклування двірського блазня. В усякому разі, замість того щоб пишатися цим подвигом, він перетворив усе на жарт. Слухаючи його хвастощі, більшість з придворних не мали сумніву, що врятування Карла було такою самою вигадкою, як і інші теревені блазня. Саме через це він і дістав прізвисько ле Глор’є, тобто «хвастовитий», або «уславлений», яке відтоді залишилося за ним назавжди.
Ле Глор’є одягався дуже багато, причому в його вбранні мало було ознак, властивих його станові. Він не голив голови, навпаки, з-під його ковпака спадали довгі густі кучері, які змішувалися з такою ж густою бородою, і коли б не чудний, дикий блиск очей, його правильне обличчя можна було б назвати вродливим. Верхівка його ковпака тільки певною мірою скидалася на півнячий гребінь — невід’ємну прикмету блазнівського убору. Брязкальце з чорного дерева було, як звичайно, оздоблене блазнівською головою з срібними ослячими вухами, але так, що роздивитися це можна було тільки зблизька. Здалеку брязкальце мало вигляд офіційного жезла першого-ліпшого з найвищих урядових осіб при дворі. А взагалі багате вбрання ле Глор’є зовсім не відрізнялося від вбрання придворних. На ковпаку в нього була золота медаль, на грудях ланцюг з того самого металу, а крій його одягу був не безглуздіший за крій одягу будь-якого з молодих знатних дженджиків.
До цієї особи Карл і Людовік часто зверталися під час бенкету і, здавалося, від щирого серця втішалися його блазнівськими відповідями.
— Чиї ці порожні місця? — спитав його Карл.
— Принаймні хоч одне з них повинно за правом спадкоємства належати мені, друже Карл, — відповів ле Глор’є.
— Чому ж це так, неробо? — спитав Карл.
— Бо ці місця належать панам д’Емберкуру і де Коміну, а вони так далеко відпустили своїх соколів, що, здається, вже забули про вечерю. А той, хто воліє краще дивитися на журавля в хмарах, ніж тримати синицю в руці, як відомо, — рідня дурню, і, отже, я маю успадкувати це місце як частину їхнього рухомого майна.
— Ну, це, друже Тіль, досить дурний дотеп, — сказав герцог. — Але дурні чи мудреці, ось ідуть і самі винуватці. — Саме в цю хвилину де Комін і д’Емберкур ввійшли до зали і, привітавши обох государів, мовчки посідали на свої місця.
— Що це значить, панове? — вигукнув герцог, звертаючися до них. — Напевне, ваше полювання було або дуже добре, або дуже погане, що ви так спізнилися, Пане Філіпп де Комін, ви в поганому настрої? Невже д’Емберкур виграв у вас серйозне парі? Ви ж філософ, вам треба вміти зносити удари фортуни. Присягаюся святим Георгієм Бургундським, і в д’Емберкура вигляд не кращий. Що це, панове? Ви не знайшли ніякої дичини? Чи соколи ваші залетіли кудись? Чи відьма перейшла вам дорогу? Чи «Дикий мисливець»[232] зустрів вас у лісі? Слово честі, ви маєте такий вигляд, немов з’явилися на похорон, а не на бенкет.
Очі всіх присутніх звернулися до д’Емберкура і де Коміна. Обличчя обох були сумні, хоч і той і другий не належали до тих людей, для яких вираз суму та журби був природним. Це не могло не привернути уваги, і сміх та жарти, що лунали за
