Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
Двері до Романової кімнати відчинені, на письмовому столі в керамічній вазі стоять троянди з нашого весілля.
У квартирі всюди повно квітів, але вони майже зовсім зав’яли, це ж було тиждень тому. Романа зараз немає.
Він чергує в інституті. Мені чудно, що поряд мене живе чоловік. У мого тата ніколи не було власної кімнати, іноді він скаржився, що не має свого кутка, навіть окремої шухляди. Речі його були всюди, а по суті ніде.
Правду кажучи, чоловіків я не знаю, близько з ними не стикалась, окрім тата, але тато — така жалюгідна карикатура на чоловіка й мужа, що часом мені здається, ніби цієї істоти в штанах і піджаці, яку я навіть люблю, насправді зовсім не існує, просто її вигадала моя мама разом з іншими бабами. Мій тато, як я вже казала, не має нічого, окрім так званих предметів особистого вжитку — костюмів, черевиків, портфеля та електробритви.
Вважається, що господа спільна, але справжній її хазяїн і власник — мама. Пам’ятаю, за часів мого дитинства в комоді була одна шухляда, що звалася татовою шухлядою. Там були батькові «скарби»: якісь папери й фотографії, воєнна медаль дідуся, запальничка, що залишилася з тих часів, коли батько, як переказують, курив — це вже не за моєї пам’яті, — дві зіпсовані авторучки, янтарний мундштук, якісь інструменти і гвинтики. Потім усі ці речі перенесли до іншої шухляди, в кухонному буфеті, та батько й не заперечував, бо народилася Стеня і потрібне було місце для її пелюшок, а останнім часом я вже взагалі не бачу вдома татових «скарбів». Змалечку я чула, як моя мама й тітки говорили, що чоловіки — це діти, їм би все життя тільки гратися, що від них самий клопіт, користі з них небагато, та й радості мало. Звідки ж тоді беруться оті нескінченні балачки про чоловіків, чому без кінця-краю обговорюються одні й ті самі проблеми — заміжжя, господа, родина? Може, й справді, як вважає Роман, усе це справи чисто жіночі, жінки самі їх вигадали і залюбки займаються ними задля власної втіхи? Я ж, по суті, не знала чоловіків, я не розумію, які вони насправді. Однокласники були для мене товаришами в забавах, Кшиштоф — партнером лише на мить.
У відчинені двері Романової кімнати я бачу на письмовому столі жовті та білі троянди, освітлені сонцем.
Квартира сповнена пахощами прив’ялих квітів. Свекрухи немає вдома. Певне, сидить десь у кав’ярні і п’є каву, а цього їй через підвищений тиск не можна робити. Я повитирала порох, щоправда, тільки символічно, бо він ще не встиг насісти. Оце зараз мені майнула сумна думка: в цій квартирі, з оцим чоловіком, за якого я вийшла заміж, мені доведеться жити дуже довго — може, до кінця нашого життя.
* * *
Серпень 1959 р.
Минув рік від дня мого весілля. Я захистила диплом і вже два місяці працюю. Ми мали їхати в Болгарію, але несподівано захворіла свекруха, довелось повернути путівки. Ми на цьому втратили, але стан здоров’я Романової матері справді не дозволяв їхати. Ні з того ні з сього в неї почалося гостре запалення жовчного міхура, потім до цього долучилося запалення легень та якісь ускладнення на нирки. Тепер найгірше вже позаду, але свекруха дуже ослабла, схудла, її продержать в лікарні ще два тижні. Вчора я до неї не ходила, там був Роман. Увечері він сказав, що дуже непокоїться за матір, бо останні аналізи погані, він боїться, чи це часом не початок уремії. Я сама собі подумала: цікаво, скільки часу це може тривати? Мене з нею ніщо не зв’язує, це зовсім чужа мені людина. Вона лежатиме в своїй кімнаті й повільно вмиратиме, дуже повільно, як то звичайно буває зі старими людьми, що хапаються за життя. Треба буде прислухатися, чи вона не кличе, обслуговувати її.
Хто зна, чи не буду я змушена покинути роботу, ми ж неспроможні найняти доглядальницю. А нашу весільну подорож у Болгарію доведеться відкласти «до грецьких календ»… Потім я уявила собі, як іду за труною Романової матері, не знаю тільки, що б я тоді надягла. Чи обов’язкова для мене, жінки її сина, якась жалоба?
Напевно, так. Звичайно, найкраще буде спитати про це мою маму. Я кажу:
— Не журись, може, мама якось оклигає. Заберемо її до себе, будемо доглядати.
Роман нічого не відповів, тільки подивився на мене, але я не могла вичитати з його очей, що він у ту хвилину думав; сподіваюсь, він теж не міг здогадатися, про що думала я.
* * *
Субота, дуже теплий вересневий день. Свекруха два тижні тому повернулася з лікарні. Вона зовсім не лежача й не безпорадна. Стала тільки менш рухливою, схудла, сидить на дієті й багато спить. Їла вона завжди мало, а тепер харчується самими сухариками. Часом з’їсть шматочок курятини, яку сама собі готує, або риби, але рибу важко дістати. Зате, позбувшись підвищеного тиску, втішається кавою та цигарками. Ні обслуговувати її, ані ходити коло неї не треба. Зараз вона сидить у себе в кімнаті, а незабаром піде в «Центральну» випити своєї кавоньки. Вікно в кухні відчинене, в моїй кімнаті теж. Легкий протяг колише фіранки на вікнах.
Свекруха й Роман люблять протяг, чи, краще сказати, він їм не заважає; я ж його не зношу. Звичайно, це дрібниця.
Свекруха має звичку без діла вештатись по хаті, шукаючи, з ким би побалакати. Роман не звертає на це уваги; якщо він у цей час чимось зайнятий, то не перериває своєї роботи. В нього ангельське терпіння — ну, та це ж його мати. Оце зараз вона ввійшла до моєї кімнати з сигаретою в довгому мундштуці, стала біля столу, сперлася на бильце стільця і промовила:
— Знаєш, мені снилася моя бабка, твоя, виходить, прабабка. Я була маленька, а вона сиділа в кріслі й церувала білизну. Ми розмовляли про щось смішне — про що, як то буває уві сні, невідомо, але я сміялась до сліз.
Бабка відривала довгі білі смужки полотна і клала мені на голову, а я вдавала, що серджуся, що це мене дратує, стріпувала головою, стьожка падала додолу або висла в мене на носі чи на вусі… І ми знов сміялись, а бабка клала мені на голову нову стьожку полотна. Раптом вона сказала: «Я знаю, Ядвісю, ти нещаслива…»
Я мушу слухати цю