Сучасна польська повість - Корнель Пилипович
— Чому ви з мене смієтеся? — запитав він.
— Я не з вас, а з того, як ви наливаєте; такий незвичайний і кумедний спосіб.
— А я, бачте, роблю це професійно.
— Не можу відучити сина від цих аптекарських манер.
Це ж тобі не якісь там кислоти та реактиви, — мовила пані Аксман, похитуючи головою, і при цьому її сережки із чеськими, а може, й справжніми діамантами виводили в повітрі іскристі зигзаги.
При мені про екзамени Анджея взагалі не говорили, мабуть, розмова відбулася раніш або в іншому місці.
Роман мною явно не цікавився, хоч ставився до мене з тією офіційною, трохи перебільшеною гречністю, за якою ховається байдужість; він підносив мені вогонь і доливав коньяк. Коли-не-коли докидав щось до розповіді своєї матері про повстання, про те, як в останній день вони просто чудом знайшли одне одного; виправляв якісь неточності в її спогадах, наприклад, коли вони втекли з поїзда, в якому їх везли до Німеччини, то спочатку їм дали шматок хліба даром, і тільки другого дня довелося віддати одному селянинові, що жив у дерев’яному будинку ю заскленою верандою і флюгером на даху, — лише там довелося віддати за чверть хлібини шість срібних ложечок, мати хотіла віддати обручку, але Роман сказав їй по-французькому, що спершу треба збути важчі речі.
Пані Аксман розповідала, що їй багато разів радили скористатися прізвищем та німецьким походженням покійного чоловіка і здобути деякі привілеї, адже вони нікому не завадять, але вона не хотіла цього робити, шануючи пам’ять свого чоловіка, який був протестантом і з юнацьких літ приятелював з єпископом Буршем, котрого замучили німці. Тут я помітила, що розповідь пані Аксман почала дратувати її сина, і завела розмову про мистецтво та альбоми з репродукціями, які з’явилися в недавно відкритій міжнародній книгарні. Роман сказав, що часто там буває, йому подобається атмосфера книгарні й товариство, яке там збирається, навіть запах, що нагадує запах квитків авіакомпаній «Сабена» та «Ер Франс».
Я спитала, чи він з власного досвіду знає цей запах.
Роман відповів, як мені здалося, ледве стримуючи позіх, що вже двічі був в Італії та в Швейцарії на якихось в’їздах. Потім ми говорили про мотоцикли та автомобілі.
Роман сказав, що їздить на «BMW», але збирається продати його й купити «Іж» або. «Яву». Чи не думає він про чотириколісну машину? Так, але в дуже, дуже далекому майбутньому. Якої марки? Ну, а яку б я запропонувала? «Сімка аронде». Згода. Це підходить. Який талісман?
Кумедна мавпочка. Ну, а ззаду що? Плюшевий тигр, карта автошляхів і який-небудь журнал, наприклад, «Парі матч». Під кінець — і тут уже я виставила себе справжньою дурепою — я запитала про його винахід, за який він отримав Державну премію. Винахід? Так, дещо він придумав, як би це назвати? Коли сказати, що він винайшов щось схоже на крем для взуття, то це буде недалеко від істини. Я збагнула, та пізно, що Роман уже давненько з мене глузує. І страшенно розсердилась на себе.
Тітка Марися й тітка Міля покладали великі надії на знайомство з пані Аксман, яка пообіцяла «обробити» сина.
Роман був присутній на екзаменах, знав усіх викладачів, в інституті в нього нібито дуже певне становище. Коли Аксмани пішли, ми з тіткою ще довго розмовляли про Романа та його матір. Я сказала тітці, що вони обоє здаються мені несимпатичними — вона якась неприродна і претензійна, а він просто сноб. Тітка благала мене, щоб я не дала їм зрозуміти, якої я про них думки, бо ж від них залежить доля Анджея.
* * *
Червень 1957 р.
Анджей вступив до політехнічного, на водно-меліораційний факультет, — кажуть, екзамени там найлегші, зате великий конкурс. Скільки це коштувало здоров’я, зусиль і грошей, про те, як каже, тяжко зітхаючи, тьотя Міля, тільки господь бог знає. Отже, од військової служби Анджея врятовано, і тітку в зв’язку з цим чекають нові витрати. За те, що склав вступні іспити, вона пообіцяла йому в нагороду магнітофон, а якщо успішно кінчить перший курс — туристську подорож до Парижа за вісім тисяч злотих.
Вчора я склала політекономію, останній екзамен у цій сесії. Перед екзаменом хвилювалась, бо напередодні викладач зрізав шістьох моїх однокурсників, але в мене вийшло непогано, дістала три з плюсом. Сьогодні думала поспати до дванадцятої, бо вчора в нас була гулянка до другої години ночі, але о дев’ятій тітка збудила мене й сказала, що хтось хоче мене бачити. Виявилося, це Кшиштоф, він віз вантажною машиною якісь меблі на дачу у Сверків. Оскільки я ще в негліже, а шофер чекати не стане, Кшиштоф одвезе манатки й вернеться сюди.
На дванадцяту запрошує мене до кав’ярні. Тітка сказала, щоб я попросила гостя зачекати в її кімнаті, поки вдягнуся, але Кшиштоф відмовився; він дуже поспішає, його жде машина, забіг тільки домовитися зі мною. Тітка залишила нас самих у передпокої. Кшиштоф тихо сказав, що в другій половині дня ми могли б поїхати до Сверкова, обняв мене й хотів поцілувати, але я вислизнула з його рук. Я була в брудній, зім’ятій піжамі, вигляд мала непривабливий і взагалі злилась на Кшиштофа за таке зневажливе ставлення до мене. Щось брутальне було в цих його наскоках, у тому, як нетерпляче він домагався лише одного — переспати зі мною, а для мене це зовсім не було таким захоплюючим переживанням, заради якого можна забути про все на світі. Я сказала, що до кав’ярні прийду, але ні на які поїздки не маю часу, бо вже написала додому, що приїду сьогодні вночі.
На побачення з Кшиштофом я вдяглася й нафарбувалася особливо старанно. Позичила в тітки бузкову італійську кофточку, надягла темно-зелену спідницю, взула світлі спортивні туфлі з сириці на білій каучуковій підошві, теж позичені в тітки. Тільки сліпий міг не побачити, як усе це мені личить. До того ж я була зла на Кшиштофа і через те почувала себе вільно й незалежно.
В кав’ярні ми просиділи з годину. Кшиштоф був похмурий і мовчазний. Ми вийшли на вулицю й без мети тинялися по місту. Я почувала себе все вільніше, ясно розуміла, що здобула
