Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— Спробую. А як же з твоєю рукою? Не завадить?
Пантюшка стрельнув очима в куток і, знизивши голос, сказав:
— Рука — пусте! Дряпнуло трошки ще в перший день. Я її для краси підвісив, бо ж засміють на нашій вулиці, якщо дізнаються. А так кожному видно: поранений. А рука здорова!
Він витяг руку з пов'язки і покрутив нею в повітрі.
Це значно міняло справу. Альошка одразу відчув себе впевненіше: справжня бойова рана ставила Пантюшку в один ряд з бувалими фронтовиками. А тепер вони були в однаковому становищі.
— Хитрий ти, — засміявся Альошка. — Ганчірку свою зніми, Силін побачить, не візьме.
Пантюшка поквапливо, через голову зняв косинку, запхнув її в кишеню, підвівся, начепив гвинтівку.
— Ходімо!..
СУМНІ НОВИНИ
У маленькій канцелярії, де біля вікна сиділи тільки писарі, Пантюшку й Альошку обігнав ординарець. Влетів у штабну кімнату і грюкнув дверима. Альошка метнувся був за ним, але звідти пролунало: «Почекай!»
— Сідай, — сказав Альошка, показуючи на стілець. — Звільниться, тоді зайдемо.
Незабаром двері відчинилися, з кімнати вийшла жінка в чорній сукні, молода, сухорлява, з гладеньким, розчесаним на проділ жовтим волоссям. Мигцем глянувши на хлопців, вона сіла за друкарську машинку, що стояла на канцелярському столі біля дверей. Обличчя у жінки біле, повіки опущені, губи підібрані неприступно й презирливо. Це була друкарка Ради, вона працювала тут відтоді, як штаб переїхав у готель.
Пантюшка, глянувши на жінку, аж рота роззявив. Він смикнув Альошку за рукав:
— Альошко, це хто?
— Підожди! — відмахнувся Альошка.
Двері в штабну кімнату залишилися відчиненими. Звідти виразно долинали голоси:
— Де це трапилось?
— На самому роз'їзді… — важко дихаючи, говорив ординарець. — Хотіли вони оборону зайняти, а німці тимчасом сиділи, поховавшись на городах… Ось тут і почалося.
Альошка не встиг ще зрозуміти, про що говорять, але згадка про роз'їзд, куди, за словами Пантюшки, пішов загін Костюкова, раптом сповнила його тривогою, якимсь неясним передчуттям лиха.
— По порядку доповідай, як було! — сказали за дверима. По густому, з енергійною хрипотою голосу Альошка пізнав Попова — одного з членів Ради п'яти, більшовика.
— Було, значить, так… Пішли вони на роз'їзд, як наказано… Вдень наші ходили туди на розвідку, все навколо обшарили, німців не було…
— Німцям роз'їзд ні до чого, — пробасив хтось.
— Прийшли… Все навколо тихо, нікого не видно. Тільки стали оборону копати, а тут їх кулеметами з усіх боків і почали косити — засада!..
— Костюков живий?
— Де там! Тільки двоє і врятувалися, їх у лікарню Тропіних відправили. Один так уже зовсім конає. Люди кажуть — зрадили їх…
У Альошки аж дух перехопило. Він розгублено озирнувся, немов бажаючи переконатись, що це тільки вчулося йому, що цього не може бути… Пантюшка, блідий, дивився на нього круглими потемнілими очима.
— Чув?
— Чув… Я ж, Альошко, з ними хотів іти…
Альошка, не відповідаючи, провів долонею по щоці…
Вбили Костюкова… Як же це? Альошка згадав його кремезну, міцну постать, велике в зморшках обличчя з рудими. запорозькими вусами. Такого, здавалося, навіть повалити неможливо, не те, що вбити… А Пахря? Невже й він? Галасливий, завжди веселий Пахря з лукавими, ясними, немов краплини голубої води, очима…
Поступово, ніби здалеку, до Альошчиної свідомості почав доходити рішучий голос Попова:
— Зрада це чи ні — розібратися треба. Не це зараз головне. Якщо німці на роз'їзді, обстановка складається зовсім по-новому. Дивіться…
Крізь відчинені двері було видно, як у сірій від тютюнового диму кімнаті кілька чоловік схилилися над картою.
— Роз'їзд ось де… — говорив Попов. — Звідси прямий удар по нашому правому флангу, чому ми й хотіли укріпити його. Розумієте тепер, що загрожує? Коли німці тут натиснуть, до вечора чекайте їх у Херсоні.
Писарі біля вікна тривожно перезирнулися. Друкарка, зігнувшись над столом, розбирала чиїсь квапливі кривулі. За дверима кілька секунд мовчали, потім хтось невпевнено промовив:
— Людей сюди треба б…
— Де ти їх візьмеш, людей? — заперечили йому.
— Перекинути доведеться…
— Звідки?
Деякий час нічого не можна було розібрати: всі говорили разом. Коли настала тиша, почувся тихий голос Силіна:
— Чого кричати? Попов правильно міркує. Фланг не можна залишати відкритим — це факт. Звідки взяти людей? А ось звідки…
Силін запропонував перекинути до роз'їзду загін чорноморських матросів. Це, звичайно, дуже ослабить центр, але німці, як видно, втратили надію пробитись у центрі: ось уже другий день вони посилюють натиск на флангах, а на ділянці чорноморців — затишшя.
— Набили собі гуль, більш у центрі не полізуть, — спокійно, немов міркуючи про домашні справи, говорив Силін! — Залишимо тут заслон з кулеметами, і вистачить поки що. Хай матроси виб'ють німців на флангу, а потім їх знов у центр можна повернути…
Пропозиція обговорювалася довго, галасливо і, нарешті, була прийнята.
З кімнати Ради вийшли Силін, Попов, ще один із штабних — кремезний, похмурий на вигляд фронтовик Киренко і ординарець, який повідомив про загибель костюковців. Рухливий, чорнявий, у цивільному поношеному піджачку, Попов підійшов до друкарки.
— Пишіть.
Вона спокійно, як автомат, заправила в машинку два аркуші паперу, прокладені копіркою, очікувально поклала пальці на клавіші.
— Командирові революційного загону севастопольських матросів товаришеві Мокроусову, — почав диктувати Попов.
Силін, помітивши Альошку, підійшов до нього.
— Ти чого тут? — І, не чекаючи відповіді, сказав: — Буде до тебе справа, Олексію. Підеш зі мною в лікарню Тропіних, по дорозі розповім. Чув, Костюков з загоном у засаду потрапив?
Альошка кивнув. Силін помовчав, дивлячись на підлогу. На його щоках лежали тіні.
— Так ось… Піди до Ващенка, скажи, що я тебе беру з собою. А це хто такий? — Здавалося, Силін тільки зараз помітив Пантюшку.
— Димов, Пантелеймон. У караульну команду проситься, — відповів Альошка. — Його батько на тютюновій фабриці дружину організував.
— Тимофій Димов?
— Так.
Силін уважно оглянув Пантюшку.
— Добре, хай іде з нами, — сказав він, — може пригодиться.
Пантюшка витер спітнілого лоба. Звичайно, пригодиться! Вже хто-хто, а він пригодиться!..
СВІТСЬКІ ЗНАЙОМСТВА
І ось вони йдуть утрьох уздовж безлюдної Ганнібалівської вулиці: високий на зріст, широкоплечий фронтовик і два хлопчаки — довгов'язий білочубий Альошка в гімназичній шинелі з револьвером на поясі і кремезний, міцний Пантюшка, який повісив драгунку на плече стволом униз, що вважалося особливим шиком.
Весна, нарешті, вступила в свої права. Місто було залите надвечірнім сонцем. Тихий вітер приносив, аромати смоли, набубнявілих бруньок, видував з дворів запах вологої землі і прілого листя. Веселі горобці кублилися в пилюці на бруківці. І тільки безлюддя та гуркіт недалекої канонади нагадували про грізну воєнну долю обложеного Херсона.
Силін поводився дивно. Мовчки