У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

- Під час війни багатьом з нас довелося призвичаїтись до кочового життя, і таке шатро здалося б нам палацом.

- Ну, коли так...- Отаман відкинув повсть на верх намету і припасував її там спеціальною планкою.

Сонячне проміння широким пасмом освітило середину намету і задню його стінку, де поверх лантухів із всіляким збіжжям, вкритих попоною, громадилася гора подушок. Кинувши дві з них на цупкий брезент, що правив за долівку, господар запросив гостей сісти. Сам він, нехтуючи такими вигодами, опустився просто на брезентову підлогу.

- Багато води спливло, як ти від нас поїхала, - сказав старий циган, тепер уже з відвертою цікавістю розглядаючи Агнесу.- Ти що, справді сеньйора чи з тих?..

Він не доказав з яких, та молода жінка добре його зрозуміла, і щоки її зашарілись, потім зблідли.

- З твоєї ласки, отамане, я справді могла стати... тією. Та банкір Менендос зі мною одружився, - з докором вихопилось в Агнеси.

- Отже, ти сеньйора, ще й багата, - спокійно констатував Петро.- Чому ж тоді прийшла? Похизуватися?

- Я циганка. Мабуть, тому.

- Пізненько ж ти про це згадала!

- Так склалася доля. До того ж... ті позначки, що залишив на мені твій батіг, застерігали.- Агнеса мимохіть приклала руку до плеча і провела по ньому пальцями, намацуючи давній шрам.

- А тепер не боїшся?

- Я прийшла не сама. І не з порожніми руками. Ось візьми! Все-таки ти став мені добрим хрещеним батьком! - Агнеса витягла з сумочки пачку асигнацій і простягла їх Петрові. Очі Адели, яка навпочіпки присіла біля входу в шатро, пожадливо блиснули, але старий циган спокійно відсторонив Агнесину руку.

- Виходить, справді прийшла похвалитися вродою, грішми...- глузливо зауважив він.- Для цього й його сюди привела? Щоб покрасуватися? - старий циган кивнув у бік Фреда.

- А ти не змінився, отамане! Ти вдруге зустрічаєш мене батогом! Не знаю, який дошкульніше... Прийшла я до тебе з відвертою душею і те, що дарувала, дарувала від щирого серця. І не тобі одному, а табору. Хоч і лихою він мені був домівкою, та все ж домівкою... Я гадала, я хотіла...- голос Агнеси затремтів, і вона урвала мову, прикусивши губу.

Насмішкуватий погляд старого цигана пом'якшав.

- Кажеш, по-щирому? Вважала табір домівкою? Тоді даруй, а лихі слова забудь. Невеликі наші достатки, але зустрінемо тебе, як дочку. Е-гей, Адело! Бери Марію і приготуй все як годиться. А щоб ми з сеньйором не зану-дилися, подай отой міх і два келихи! І люльку.

Агнеса схопилася і підбігла до стінки намету, де за шворкою, пришитою петлями, стриміло кілька люльок.

- Оцю? -спитала вона, і Фреда здивував їі схвильований вигляд.

Отаман посміхнувся.

- Гаразд! Давай з довгим чубуком!

Поки Адела витягала з дальніх закутків міх з вином, витирала почорнілі від часу срібні келихи, такі несподівані серед оточуючої обстановки, старий циган набив люльку тютюном, розпалив її і, глибоко затягнувшись, простягнув Фредові.

- Не погордуй! У нас такий звичай, коли хто приходить як друг...

- Залюбки.- Фред і собі зробив кілька затяжок, потім повернув люльку господареві.-Добрий тютюн, давно такого не палив, навіть не зустрічав тут такого.

- А це особливий. Для добрих людей і доброї розмови... Чого ж ти стоїш, Адело? Чуєш, що наказав? Забирай Марію і йдіть! У нас чоловіча бесіда, а у вас своя, жіноча.

Адела й Агнеса вийшли з намету. Вперше після приїзду до табору молода жінка зітхнула з полегшенням. Озираючись навколо, вона відшукувала знайомі прикмети, що допомогли б їй повернутися в давно минулі дні. Все, як колись. Нап'яті над возами халабуди, намети, просто курені, шатро отамана... залишки великого багаття, над яким висить почорнілий від сажі порожній казан... сліди інших вогнищ між наметами й возами... стриножені коні... рядна, ковдри, квітчасті подушки, викинуті на осоння для про-сушки... на них з вереском перекидаються через голови дітлахи... прип'ята до забитого в землю кілка коза... Напнувши до відказу шворку, вона риє землю задніми копитцями, силкуючись дотягтися до ласого кущика трави... великий собака з випнутими ребрами й запалими боками, що нишпорить під возами в безнадійних пошуках чогось їстівного... псу погано ведеться тут у таборі, де йому перепадає більше штурханів, ніж кісток, та коли табір рушить з місця, він однаково побіжить за ним, висолопивши язика, бо йому воля дорожча за сите життя десь за мурами подвір'я...

Так, все ніби, як раніш, а, проте, й не так... Табір дуже поменшав. Он і коні не такі ситі, як колись. Рядна й ковдри засмальцьовані і подерті, а подушок, що правлять циганам за все - меблі, постіль, укриття під час холоднечі, - ой, як мало!

Серце Агнеси стискується від жалю.

- Невже табір так зубожів, що й ти мусиш ходити до міста? - запитує вона Аделу, відчуваючи, що від давньої неприязні до старої не лишилося й сліду.- Чи молоді стали такими ледачими?

- Ой, не те...- Адела заперечливо й журно хитає головою, але від пояснень ухиляється.

Зайшовши до свого намету і сівши на розкидану постіль, вона теж довго мовчить, втупивши очі в одну точку. Лише плечі її похитуються з боку в бік, ніби стара жінка намагається скинути з них тягар спогадів. До стін, навіть до стелі намету прикріплено безліч мішечків з висушеним зіллям. Воно духмяно пахтить, і у Агнеси злегка туманіє голова і