Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

— Ласкаво прошу! Як поживають наші доблесні союзники?

— Пристойно, — в тон йому озвався Олексій. — Не скаржаться.

— Приємно чути. Ну що ж, ходімте. Гей, — сказав він Боровому, — візьми мішок, коні нехай тут лишаться… Прошу сюди.

Бандити, що стояли в проході між возами, посторонились.

У селі було тихо, безлюдно. Цигальков повів їх єдиною вулицею повз білі хатки з насупленими солом'яними стріхами, повз темні комори й похилі тини, за якими на високих стеблах похитувалися білі, рожеві й червоні ружі. Галина жваво балакала з хвацьким осавулом. Вона заспокоїлась і почувала тепер себе чудово.

За поворотом, на невеликому майдані біля містка через річку, вони несподівано побачили натовп.

— Що там таке? — запитала Галина.

— Так… — Цигальков махнув нагаєм. — Публіка. Піймали більшовиків з червоного обозу, тепер отаман затіяв спектакль з виховною метою. Хочете подивитись?

— Ні вже, дякую, такі видовища не для мене, — гидливо скривилась Галина.

Цигальков обернувся до Олексія:

— Може, ви бажаєте? — Він усміхався як гостинний господар.

— Цікаво б поглянути, — промовив Олексій.

— Я стомилась, — сказала Галина примхливо. — Ще надивитесь, була б охота.

— Бажання дами — закон! — Цигальков, запрошуючи, жестом вказав на велику свіжопобілену хату з голубими наличниками на вікнах: — Сюди, будь ласка.

Уже біля самих дверей їх догнав нестямний людський зойк: на майдані почалась екзекуція…

НЕЧИПОРЕНКО ТА ІНШІ

Нечипоренка в хаті не було. Господарка, пишна дебела молодиця з начорненими бровами, сказала, що «батько пішов на майдан більшовиків вішати». Цигальков знову запропонував Олексієві:

— Може, сходимо все-таки?

Ніби переборюючи спокусу, Олексій сказав:

— Добре б… Тільки очей багато.

Цигальков, зрозумівши його, кивнув:

— Тоді посидьте тут, я вас ненадовго залишу. Галино Сергіївно, прошу вибачити! — Він клацнув підборами і вийшов.

Боровий поклав мішок з «Ундервудом» на підлогу; одводячи очі, промовив:

— Сходить подивиться, що там… — і рушив за Цигальковим.

У залишені напіввідчиненими двері знову ввірвався дикий, сповнений нестерпного болю крик…

Господарка ойкнула, зачинила двері і поскаржилась:

— Не можу терпіти! Я й худобину, коли ріжуть, не дивлюсь. Вели б у степ!

Галина сіла на лавку, розв'язала косинку і заходилась поправляти зачіску.

Важко передати почуття, що оволоділи Олексієм. Поряд умирали товариші, невідомі його друзі. Умирали тяжко. Що придумали для них бандити? Печуть п'яти? Нігті зривають? Вирізають ремені з спини й сіллю посипають закривавлене оголене м'ясо?.. Краще не думати про це!..

Але як не думати, коли нерви напружені до краю, а слух чутливо ловить кожен звук, що долинає зовні? Коли тебе, ніби окропом, захлюпує ненависть і кричати хочеться від безсилої люті й усвідомлення власної безпорадності!..

А тут ще чужі пильні очі. І взнаки не дай, що тебе це скільки-небудь зачіпає!..

Зібравши всю волю, Олексій примусив себе підняти з підлоги і витягти з мішка «Ундервуд». Не кваплячись прибрав місце на столі, поставив машинку і заходився збирати гвинтики й планки, що повідпадали. Крики тепер стали глухіші, але щоразу, коли вони пробивалися до хати, було таке відчуття, немов кістлява рука хапає за серце і безжалісно стискає його твердими шишкуватими пальцями.

— Іди ляж, — сказала молодися Галині. — Бач, як стомилася з дороги, зовсім бліда! — І вона повела Галину в другу половину хати.

Коли через півгодини з вулиці ввалилися люди на чолі з осавулом Цигальковим, Олексій все ще порався біля «Ундервуда». Бандитів було шестеро. Боровий не прийшов.

Цигальков представив Олексія Нечипоренку. Високий дебелий отаман був в англійському зеленкуватому кітелі і смушковій петлюрівській папасі з золотим шиттям на шлику. Довгі пшеничні вуса зачесані вниз по-запорозьки. Очі маленькі, розумні, підпухлі. Коли він скинув папаху, виявилось, що його кругла, правильної форми голова чисто поголена. «Коли б ще оселедець — справжнісінький Тарас Бульба», — подумав Олексій.

Нечипоренко подав йому руку, Олексій зачужа подумав, що, може, цією самою рукою він щойно убивав його товаришів.

— Од Вікентія? — запитав Нечипоренко.

— Так точно!

— Друкарню привезли? — Він підійшов до столу і ткнув пальцем у клавіші.

Важельок з літерою судорожно підскочив, дзенькнув і застряв.

— Що таке?..

— Зіпсувалася в дорозі, — сказав Олексій. — Галина її вночі в узголів'ї примощувала, мабуть, зламала щось.

— Отакої! Що ж тепер робить?

— Наладимо, — мовив Цигальков, оглянувши машинку. — В Парканах є годинникар, він полагодить.

— А де сама Галя?

— Спить, — пояснила господарка, — постелила їй на своєму ліжку.

— Ану, поклич!

— Нехай відпочиває, батьку, стомилася в дорозі дівчина.

— Є ще справа, — сказав Олексій, щоб одвести розмову від машинки.

Нечипоренко поманив його в куток:

— Ну?

— Шаворський зустрітися з вами хоче.

— Чому?

— Домовитись про спільні дії: він дещо намітив.

— Де зустрітись? Коли?

— Він пропонує Нерубайське, у священика. А коли — самі скажіть. Чим швидше, тим, звичайно, краще. До речі, наказано передати, що там ви побачите немало цікавого.

— Що?

Олексій хотів відбутись якимсь багатозначним натяком, але тут у нього майнула думка: він несподівано пригадав, що в Нерубайському є катакомби, про які навколо ходить недобра слава.

— Катакомби в Нерубайському знаєте?

— Ну?

— Там дещо є про запас.

— Ага!..

Вертячи в пальцях якийсь невеликий блискучий предмет, Нечипоренко в задумі ворухнув вусами. На його м'ясистих щоках здувалися й опадали рожеві горбки.

— Добре. Коли думаєш вертатись?

— Та хоч зараз.

— Гостюй до вечора, я все обмізкую…

Бандити вмощувалися за столом. Цигальков усадив Олексія по праву руку від себе, навпроти Нечипоренка. Господарка повиймала з печі важкі чавуни з жирною запашною їжею, поставила два глечики з самогонкою. Коли посідали, похмурий рябий парубок із жорстким чубом, що прикривав шрам на лобі, сказав:

— От кому перепало, Горпинці. Ще обоз візьмемо — їй на рік вистачить!

— На вас напасешся! — сердито буркнула господарка.

— Не скупись! Тобі, либонь, задешево дісталось!

— Тобі задорого! — огризнулася вона. — Сонних пов'язати й дурень зуміє…

— Горпинко-о! — Нечипоренко повів на неї важким примруженим поглядом.

Вона, бурмочучи, одійшла до печі.

Пили довго, не поспішаючи. Мабуть, у цьому селі, що загубилося серед степу, бандити ночували себе безпечно. Розмовляли вони тією російсько-українською мішаниною, яку іронічно звали «суржиком», і, прислухаючись до їхньої розмови, Олексій багато чого узнав про останні хвилини бійців продзагону, закатованих на сільському майдані. Збуджені розправою, бандити смакували подробиці. Олексій посміхався. В роті в нього пересохло, шматок не ліз у горло…

Захмелілий Нечипоренко розм'як і знову згадав про Галину:

— Де ж Галя? Горпинко, буди її!

— Не чіпай дівчину, батьку. Ще встигнеш надивитись!

— Буди, коли наказують! — гримнув Нечипоренко і раптом звернувся до Олексія: — Ану, як тебе… Сивий, розповідай, чи не спокусив дорогою нашу непорочну великодню голубку?

Олексій подивився на нього спідлоба і сплюнув на підлогу.