Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— … Картопля вродила як горох, овес геть весь висох, просо — сама полова. Жолуді їли, липову кору товкли… Двох дітей поховала. Як ці лишились живі, один господь знає… Сама ледве ходила… — І вона показувала товсті, розпухлі в литках ноги.
— А чоловік твій де? — запитав хлопець у будьонівці.
— Ще минулого року вбили. В обозі поїхав по хлібець з іншими чоловіками, налетіла банда, хліб забрали, а самих порубали… сумним, виплаканим голосом відповіла жінка.
Олексій вглядався в темряву кутка, де сиділа Галина, і намагався зрозуміти, про що вона думає, слухаючи ці страшні розповіді? Кого звинувачує в тому неперебутному лихові, що зірвало людей з насиджених місць, погнало в тяжку гірку дорогу? Невже не розуміє, що в усьому винні ті, кому вона служить?..
Галина мовчала. Він не бачив її обличчя. Схоже було, що вона спить.
Поступово розмови вщухли. Вагон засинав. На частих зупинках (поїзд більше стояв, ніж їхав) звідусюди чулося бурмотіння, стогін, сухий надривний кашель. Потім їх знову заглушував уривчастий перестук коліс…
Уранці попливли за вікнами голі, прибиті спекою поля. На них ламко похитувалися рідкі стеблинки пшениці. До вагона заносило паровозну кіптяву; коли вітер змінювався, пахло терпкою гіркотою землі, що перетворювалась на порох.
За Роздільною побачили вдалині високу хмару диму. Чорні клубки похило здіймалися в небо, схожі на хижо вигнуте членисте тіло лубочного дракона.
— Посуха, — зітхнув хлопець у будьонівці. — Хліба горять.
— То бандити, — вглядаючись удалину, заперечив комбідівець. — Сукчарку підпалили. Косогір бачиш? Сукчарка саме за ним. Гуляють лайдаки. Прикінчить їх коли-небудь Радянська влада?..
На якусь мить втративши контроль над собою, Олексій мимоволі поглянув на Галину і відразу ж одвів очі, наткнувшись на її бистрий, похмуро напружений погляд.
Уночі вона, мабуть, не спала. Щоки позападали, жовтувата тінь лягла під очима. Обличчя її попаганіло від утоми, міцно стиснутий рот надавав йому твердого вичікувального виразу. Зараз вона зовсім була не схожа на ту свавільно примхливу дівчину, яка вчора розмовляла з Шаворським. І Олексій уже не подумав про неї: «Дивна». Тепер він розумів: це ворог…
Йому вже доводилося зустрічати таких дівчат. Він пригадав, як півтора року тому Херсонська повітова ЧК розгромила врангелівське підпілля в Олешках — невеликому придніпровському місті. Серед змовників була дівчина, яка чимось нагадувала Галину: така ж нервова, з красивим обличчям, колишня гімназистка. Батько її був дрібним поштовим чиновником. Наляканий революцією, він тихенько відсиджувався в своєму кутку, мріючи лише якось пережити тяжкі часи. А дочка його різала наш зв'язок, переховувала в себе врангелівських шпигунів і готувала вибух у штабі нашої армії, що стояла тоді в Олешках. Коли виконували вирок військового трибуналу, вона, розірвавши на собі плаття, істерично викрикувала прокляття «червонолапотним мужикам».
Старий чекіст Лосєв, більшовик, який половину життя просидів у царських тюрмах, казав потім Олексієві:
— Дивна річ, ніяк не збагну! Папаші копійчане жалування одержували, все життя троячки в куховарок стріляли, а, дивись, дочки в контрреволюцію полізли! Що вони захищають? Гадаєш, своє міщанське щастячко, що перепало їм колись? Ні-ні, кожна уявляє себе Шарлоттою Корде! Романтика навпаки, хай вони пропадуть! І знаєш, це рубець, який не розгладиться!..
Такою, певно, була й Галина. Ким же вона уявляє себе? Борцем за справедливість? Месницею за розстріляного батька?..
А врешті, яке це має значення! Ворог — і думати більше ні про що! Так навіть легше. Коли б вона була просто навіженою гімназисткою, все було б набагато складніше. Життя часто переучувало таких, грубо, але напевно вправляло їм мозок. Проте були й затяті, невиправні… І от саме впертий, затверділий вираз підмітив Олексій в обличчі Галини. Що ж, з ворогом — по-ворожому! Це значно простіше, ніж томливий сумнів: а що коли ще не все втрачено, що коли ще можна повернути, врятувати людину? Ні так ні — із цим питанням усе!..
Зупинки ставали частіші й коротші. Пасажири почали ув'язувати свої речі. Під'їздили до Дністра — нового кордону з боярською Румунією.
СТЕПОВА НОЧІВЛЯ
Як і в більшості повітових міст, центральна вулиця Тирасполя, що починалася від вокзалу, була ніби стержнем, на який нанизувалось усе місто — біле, зелене й курне. На привокзальній площі, де, між іншим, Олексій помітив згаданий у записці Інокентьєва трактир «Дністер», розмістився невеликий базарчик. Олексій купив вареної картоплі, кукурудзяних коржиків і глечик молока. Сівши в затінку порожньої сторожової будки, вони з Галиною поїли. Те, що лишилось, Галина зав'язала у клуночок.
— Знадобиться в дорозі, — сказала вона. — Є тут один селянин, він нас довезе. Дядько Боровий.
Іти довелося на край міста. Мішок з «Ундервудом» добре намуляв Олексієві плече. Галина помахувала клуночком і йшла легко, наче й не було безсонної ночі.
Дядько Боровий, лисий рихлий селянин з круглими, як у жінки, плечима, почав було збивати їх:
— Уночі в стену застрянемо, дітки, краще, як розвидниться. Вже завтра…
— Сьогодні поїдемо, — твердо сказала Галина. — Переночуємо на хуторі, я знаю де.
Боровий позітхав, побурчав, але все-таки погодився. Галина підійшла до Олексія:
— Я сходжу додому переодягнусь. Хвилин через сорок виїдемо.
Це було дуже доречно. З відсутності дівчини треба було скористатися ще для однієї немаловажної справи…
Помітивши осторонь конюшні нужник, Олексій зайшов у нього, дістав з мішка «Ундервуд», перевернув догори дном і поклав на коліно. Складна конструкція з коліщат і тонких металевих планок збентежила його. Що тут можна відгвинтити так, щоб усе вмить не розпалось? Одразу, мабуть, не розбереш! Перемацавши пальцями тоненькі колінчасті з'єднання планок, він рішуче виломив і кинув у вигрібну яму якийсь стерженьок, що здався йому досить «відповідальним». Дідько з ним! Не вистачало ще своїми руками доставити Нечипоренку машину для агітації проти Радянської влади!..
Галина повернулася раніше, ніж обіцяла.
— Хазяйка десь гуляє, додому не попала, — пояснила вона. — Ви готові?
Попрощавшись з дружиною і з цілим виводком дітей, Боровий
