Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

Лишилась позаду зелена околиця Тирасполя — Кріпосна Слобідка. Дорога деякий час ішла понад Дністром. Широка безлюдна річка була всипана сонячним блиском. За річкою виднілися подекуди затишні хутірці, лелеки на солом'яних стріхах. Там лежала захоплена боярською Румунією Бессарабія. По гребеню довгого пагорба рухався ланцюжок вершників з карабінами за плечима.

— Сигуранца, — зауважив Боровий, вказуючи на них пужалном.

— Козаки, — заперечив Олексій.

На вершниках він розглядів кашкети з червоними околичками і штани з лампасами.

— Може й козаки, — байдуже погодився Боровий. — Люди кажуть, генерал Гулов сидить у Кишиневі, і військо в нього все з наших, російських. Їм румунський король дав повну волю.

Олексій міг на власні очі переконатись, що це справді так. За якихось півверсти від нього їхали ті самі козаки, з якими він боровся колись під Каховкою і Верхнім Токмаком, їхали спокійно, не поспішаючи, як по своїй землі…

На першій же розвилці доріг Боровий звернув убік від Дністра.

— Берегом краще було б, однак тут багато червоних прикордонників, — пояснив він.

Тепер вони їхали гарячим, порослим ковилою степом серед сухих ярів та обпалених сонцем косогорів. Міцні низькорослі коненята Борового тягнули жваво, фургон страшенно трясло, і було не до розмов.

Вечоріло, коли вони побачили з пагорка село, де Галина розраховувала переночувати.

Боровий натягнув віжки.

— Бачите!..

Маленька річечка, майже непомітна в голих плоских берегах, виводила в степу химерні узори. Село, що приліпилося до неї, схоже було на зелений степовий острівець. Береги річки густо поросли чагарником, хати потопали в зелені. Старі верби з підмитим корінням низько схилилися до води і, здавалось, ледве утримували навису зігнуті вузлуваті стовбури. Збігаючи з пагорка, дорога проходила через село й губилася вдалині серед степових підвищень і долин.

З-за річки до села рухались якісь люди. Їх було чоловік п'ятдесят. П'ятеро їхали верхи, решта темною ламаною смугою розтягнулися по дорозі. Позаду сунули підводи.

Олексій одразу зрозумів, хто це. Про всяк випадок сказав:

— Прикордонники, чи що?

— Може, так, а може, ні… — ухильно озвався Боровий і поглянув на Галину.

Ставши на коліна на дно фургона, вона через його голову розглядала людей, що їхали степовою дорогою.

— Повертайте назад! — сказала вона Боровому. — Швидше, нас помітять!

— Дівчинко, та то ж…

— Повертайте!

Боровий повернув коней. Коли невідомі люди сховалися з очей, він промовив, ні до кого не звертаючись:

— Здається мені, то…

— Мало що вам «здається»! — обірвала його Галина. — А якщо ні?

Боровий, подумавши, ледь розвів руками, ніби кажучи: «Воно то, звичайно, так…»

Порадившись, вирішили ночувати в степу, а вранці з'ясувати, що за людей вони бачили.

Боровий бурчав:

— Попереджав же, що не треба їхати, ночуй тепер у степу, наче вовк якийсь…

Вони звернули з путівця у неглибокий ярок. Боровий розпріг і стриножив коней. Галина дістала клуночок з їжею.

— Вогонь запалити? — спитав Боровий.

— Не треба, ще помітять. Навіщо тоді в степу лишались?

— Мені що, то для вас, молодих…

— За нас не турбуйтесь, дядьку Боровий, — роздратовано сказала Галина, — не ваш клопіт.

Повечерявши, полягали спати. Галина — на фургоні, Боровий вмостився під фургоном на м'якій повстяній попоні, Олексій ліг осторонь, підстеливши оберемок сіна.

Ніч настала одразу, наче впала на землю. Спалахнули зорі, колихаючись у височині, немов підвішані на нитках. У теплому повітрі духмянів чебрець.

Олексій довго не спав. Із мороку напливав неугавний тривожний шурхіт ковили. Потім від фургона долинув якийсь металевий брязкіт. Олексій прислухався. Галина поралася з «Ундервудом» — мабуть, пересувала його в узголів'я. Почувся стукіт, щось хруснуло й осипалося.

«Кінець машинці!» — задоволено подумав Олексій.

Певно, дорожня тряска і цей останній поштовх довершили почате ним, але тепер уся відповідальність падала на Галину.

— Дядьку Боровий… — тихенько покликала Галина.

Боровий розмірено хропів під фургоном.

Галина лягла, покрутилась з хвилину й затихла.

Уранці про нічний епізод не було промовлено ні слова. Боровий пішки пішов у село. Через годину він повернувся.

— Так і є, Нечипоренко, — повідомив він. — Я його ще вчора пізнав, даремно тільки в степу мучились.

— Теж мученик! — зневажливо сказала Галина. — Спали, як ховрахи. А самого бачили?

— Аякже! Веди, каже, її швидше! І так про вас шанобливо сказав: ясочка! — Боровий улесливо всміхнувся. Очиці його хитро поблискували.

Від такої фамільярності Галина скривилась. На лобі, на щоках, навіть на шиї виступили червоні плями.

— Придержіть язика! — гримнула вона, і в голосі її раптом почулися різкі роздратовані нотки. — Прошу не забуватись!

— Та я що… — злякано забубонів Боровий. — Я ж так, жартую…

— Прибережіть ваші жарти для когось іншого, мені вони не до вподоби! — і, червона, зла, одвернулась від збентеженого візника.

Олексій чув, як вона процідила крізь зуби: «Теж рівню собі знайшов, хам…» Він посміхнувся сам собі й подумав: «Ач як її пройняло, дворяночку!»

Винувато кліпаючи, Боровий узяв віжки, і вони поїхали.

Перед селом, перегороджуючи в'їзд, стояли вози. Коні жували розкладене на них сіно. На землі під возами сиділи й лежали чоловік п'ять з гвинтівками.

Трохи попереду стояв якийсь чоловік у кубанці й синьому козачому чекмені. На поясі в нього висів наган.

— Хто це? — спитав Олексій.

— Осавул Цигальков, — не повертаючи голови, відповіла Галина, — ад'ютант отамана.

Цигальков, чекаючи їх, нетерпеливо хльоскав нагаєм по халяві хромового чобота. Гостроносий, смаглявий, з чорними закрученими вусиками, туго стягнутий у талії вузьким шкіряним ремінцем, він був схожий на кавказця.

— Ласкаво просимо! — привітав він Галину, торкаючись пальцями кубанки. — Щасливий бачити вас, довгождана Галино Сергіївно!

Він допоміг їй зійти з фургона і навіть спробував поцілувати руку. Поводився як бувалий залицяльник. Галина, все ще збуджена сутичкою з Боровим, відняла руку:

— Не треба, Опанасе Петровичу, не люблю!

— Ах, немилосердна! — сказав Цигальков, патетично підвищуючи голос.

Він не глянув на Олексія, але той весь час відчував, що Цигальков ні на мить не випускає його з поля зору.

— З чим прибули? Привезли що-небудь, Галино Сергіївно?

— Привезла. Мішок у фургоні:

— Чудово! Добра машинка?

— Не знаю, я в них нічого не тямлю. Боюсь тільки, що дорога не пішла їй на користь. Нас страшенно трясло. Крім того, на вокзалі під час посадки її, здається, дуже стукнули. Тепер там щось хитається і деренчить, — морщачи носа, сказала Галина.

Цигальков засміявся:

— Нічого, відремонтуємо. Та-ак-с… Ви, здається, приїхали не самі? — Він круто обернувся на каблуках і вперше прямо глянув на Олексія колючими, трохи нахабними очима.

— Це Сивий, — сказала Галява. — Шаворський…

— Я з приводу головок для чобіт, — перебив її Олексій, підходячи ближче.

— Ага! Можемо влаштувати. А як повезете?

Олексій відкинув полу піджака, показуючи мотузяний пасок.

Цигальков підніс