Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін
— Кого?
— Є тут один…
— Кажіть хто!..
Видно, Олексій промовив це надто категоричним тоном. У Галини одразу ж спалахнули щоки, а в очах загорілися злі, непокірні вогники.
— Нічого я вам більше не скажу! Передайте Шаворському список і явки парканської групи, і досить з вас!.. Про решту я сама знайду спосіб повідомити його. Та й взагалі, поки що не все ясно…
Олексієві так кортіло натякнути, що і про її відносини з Цигальковим йому вже відомо, але він вчасно стримався: чорт з нею, ще сполохаєш ненароком!
Він спробував виправити становище:
— Навіщо ж шукати що якісь способи? Давайте я все разом і передам, вам же менше клопоту.
— Подумати тільки, яка безкорислива турбота! — посміхнулася Галина. — Лишіть її при собі! Я незабаром сама приїду до Одеси з усіма відомостями. І не варто, знаєте, виїздити на інших: ви тут пиячили, я працювала, а вийде, що все зробили ви!
Он що! Ця особа просто не хотіла ділити з ним свої заслуги!
— Причина, по-моєму, неповажна, — сказав він, встаючи. — Адже одну справу робимо.
— Одну, та по-різному! Кожен в міру своїх здібностей! І досить, може? Час пізній…
Червоніли хмарки над краєм землі. У байраках залягли тіні. Закінчувався цей важкий день, який надовго запам'ятається Олексієві.
Попереду до самого світанку пролягла труська дорога. Фургон торохтів. Пасажири сиділи спиною одне до одного, мовчали…
ТРАКТИР «ДНІСТЕР»
Коли під'їжджали до Тирасполя, сходило сонце. Над Дністром танув легкий, ніжний серпанок. Від трави війнуло росистою свіжістю.
Зіскочивши з фургона поблизу Кріпосної Слобідки, Олексій був певен, що більше ніколи не побачить ні Галини, ні її фурмана. Та зустрілися вони того ж самого дня.
План в Олексія був такий: о третій годині дня відшукати «свого» в трактирі «Дністер», доручити йому з'їздити в Бички і за всяку ціну з'ясувати, що сповістить Галині Цигальков, головне ж — термін заколоту. Після цього дати можливість осавулові поїхати до Нечипоренка, а дівицю одразу ж знешкодити.
Щодо Парканів, то ними займеться повітова ЧК, де Олексій вирішив побувати ввечері, перед від'їздом, коли там буде трохи менше народу…
Щоб даремно не тинятися по місту, він пішов до Дністра і в прибережних кущах проспав до години дня. Прокинувся знесилений, із дзвоном в ушах: затінку майже не лишилося, він лежав на самісінькому осонні. Навколо було тихо, жодної живої душі. Тільки невтомні коники точили щось у траві та ріка хлюпала на обмілині. Олексій виправ онучі, сорочку і, поки вони сохли, розвішані на кущах, сам поліз у воду.
Легко, бадьоро простував він у Тирасполь. Містечко геть розімліло від спеки. Ледь-ледь жевріло життя на його вулицях. На ґаночках сиділи бабусі. Зрідка ліниво проповзали вози, в які було впряжено волів. Обковані колеса глухо вистукували на вибоїнах дороги, і курява подовгу висіла в гарячому повітрі, покриваючи бляшані вивіски кравецьких, шевських і годинникових майстерень.
Поблизу вокзалу назустріч повалив натовп: прибув поїзд із Одеси. На базарчику йшла жвава торгівля. Хитроокі спекулянтки напихали лантухи лахміттям, яке вони вимінювали на картоплю і кукурудзяні коржики. Заїжджі з навколишніх сіл селяни підшукували пасажирів. Стояв гомін, десь поряд, за кам'яною будівлею вокзалу, сердито і потужно дихав паровоз.
Трактир «Дністер» містився в низькому склепистому півпідвалі. На його дверях був намальований вусатий прикажчик з проділом посеред голови: в одній руці він тримав окіст, а в другій — пивний кухоль, над яким клубочилася купчаста хмаринка шумовиння. В глибині трактиру за прилавком, де, закриваючи всю стіну, височів дубовий буфет, господарював благообразний старик у клейончастому фартусі. На дощаному помості мордатий парубок у брудній сатиновій сорочці фальшиво награвав щось на гармонії. Відвідувачів обслуговував горбатий половий і худеньке, неохайно одягнене хлоп'я в калошах на босу ногу, що нагадало Олексієві Павку Синєсвитенка. Гроші брали наперед.
Олексій сів під стіною, біля входу. Хлопчик приніс йому поїсти. Ні окістом, ні пивом тут не пахло. Сухої риби з мамалигою давали тільки по одній порції. Зате підсолодженого сахарином чаю можна було пити скільки влізе — до двох кухлів давали корж із кукурудзяного борошна, прісний і несмачний.
Сьорбаючи окріп, Олексій розглядав відвідувачів, які сиділи за столиками. Це були переважно приїжджі. Стомлені, зголоднілі, вони жадібно накидалися на їжу. Очевидно, кістлява риба і рідка мамалига були для них ознакою достатку, що панував у цих краях. Вони замовляли по десять кухлів чаю, ховаючи про запас тверді, наче з цементу, коржі.
За широким столом біля помосту сиділа компанія постійних відвідувачів: три підозрілих молодики, матрос з підбитим оком і дні жінки в циганських шалях. За столом панував веселий настрій. Очевидно, для цих клієнтів трактирник знайшов дещо міцніше, ніж чай. Гармоніст перегинав через коліно обтріпані міхи гармошки і, безголосо напружуючи горлянку, співав «Лимончики» — пісеньку карних нетрів Молдаванки:
Я умію молотить,
Вмію загрібати,
Вмію кулечки крутить,
Кишені вивертати.
Компанія врозбрід підхопила приспів:
Ех, лимони, ви мої лимончики!..
Матрос на ложках дрібно відбивав такт. Решта відвідувачів з острахом і цікавістю прислухалися до їх занадто розв'язних веселощів.
Минула третя година. «Свій» не з'являвся. Хоч як пильно розглядав Олексій столики, він ніде не бачив паперового пакета, обмотаного кольоровою ниткою.
Коли годинник показав три години і двадцять хвилин, він вирішив, що «свій» уже не прийде. Це дуже ускладнювало становище. Тепер не лишалось нічого іншого, як, не відкладаючи до вечора, йти в повітову ЧК і просити допомоги.
Поклавши недоїдений корж у кишеню, Олексій вийшов з трактиру.
На розпеченій привокзальній площі було безлюдно, натовп розбрівся, тільки під деревами, в затінку, сиділи жебраки та коло базарних рундуків блукали жінки з кошелями. Олексій попрямував до них, щоб спитати про адресу ЧК, і тут побачив Галину.
Вона вийшла з-за цегляного будинку вокзалу і швидко перетинала площу. Схоже було, що додому вона ще не заходила: при ній був її дорожній вузлик, піддьовка перекинута через руку.
Тільки дійшовши до середини площі, вона помітила Олексія, і йому здалося, що першим її рухом було звернути вбік. Та коли він підійшов ближче, вона сказала спокійно і неприязно, як звичайно розмовляла з ним:
— Розгулюєте? Казала вам, що поїзд увечері.
— Це я й без вас знав. Куди ви зібралися?
— У харчевню. Вдома ані крихти їстівного.
— А це нащо? — він показав на її вузлик.
Вона швидко оглянула площу.
— За півгодини від'їжджаю.
— Куди?
— В Паркани, трапилася оказія. Передайте Шаворському, що звідти приїду в Одесу.
