Чигиринські походи. 1677–1678 - Юрій Володимирович Сорока
Однак із закінченням Ренесансу, у середині XVII століття, турецька армія, як і вся Оттоманська Порта, поступово почала втрачати свою колишню велич. Значною мірою такий стан речей був спричинений тим, що суттєво скоротилися завоювання, на які була орієнтована сама політична система Османської імперії. Схема вимальовувалася не складна — немає завойованих земель, немає видобутку і все менше доходів надходить у державну казну, а тим часом треба утримувати дедалі численніші війська, кількість яких збільшилась з 48 тисяч осіб у 1595 році до 85 тисяч у 1652–му Не додавав оптимізму і той факт, що деякі військові підрозділи, особливо яничарський корпус, не змогли пристосуватися до технічного і тактичного прогресу збройних сил європейських супротивників, з традиційно східною консервативністю зустрічаючи нововведення у військовій справі. Врешті—решт це призвело до того, що яничари, страшна слава про яких гриміла від Африки до Західної Європи, перетворилися на неефективну і вкрай застарілу військову організацію, яка почала значно більшою мірою цікавитися власним збагаченням і політикою всередині держави, аніж участю у війнах Османської імперії. На тлі таких подій, намагаючись попри все зберегти вплив на європейську політику, турецький уряд змушений був поступово реформувати військові та напіввійськові загони і вербувати найманців, яких потрібно було не тільки утримувати державним коштом, а й контролювати, позаяк ці нові війська були більше за інших схильні до заколотів і являли собою масу, якою можуть маніпулювати авантюристи всіх мастей.
Якщо говорити про армію османів більш предметно, то слід зазначити, що на період, коли були здійснені Чигиринські походи, Османська імперія у своєму розпорядженні мала два основних типи військ. Першими були так звані «раби Порти», другими — провінційні війська. Розглянемо ці формування турецького війська по черзі.
Отже, підрозділ «раби Порти» (турецькою мовою «капи куларах»), незважаючи на принизливу назву, завжди вважався основною частиною османської армії і являв собою постійні загони міліції, які набиралися в рамках девширме[2] і одержували платню з державної скарбниці. Ці війська переважно були розквартировані в Стамбулі, поблизу султанського палацу і з таким розрахунком, щоб бути готовими захищати падишаха будь — якої миті. Окрім усього іншого, підрозділам капи куларах була притаманна залізна дисципліна, абсолютна відданість падишахові й високий бойовий дух.
Найбільшу частину «рабів Порти» становив яничарський корпус, який складався з трьох підрозділів — щось на зразок полків. Кожний із цих полків мав свою назву. Один із них іменувався йайа, другий — джемаат, а третій — секбап. Яничарські полки було поділено на 135 рот — так звані «орти». Яничарським корпусом командував ага, який підпорядковувався безпосередньо султанові. Допомагали здійснювати командування корпусом численні офіцери різних звань, які й становили диван яничарського аги.
Кількість вояків яничарського корпусу змінювалася протягом певного періоду. Так, наприклад, відомо, що за часів Мехмеда II, завойовника Константинополя, число султанських гвардійців налічувалося близько шести тисяч, в XVI столітті, за часів правління Сулеймана Пишного їх було вже дванадцять тисяч, а на початку XVII сторіччя ця цифра сягнула тридцяти п'яти тисяч. Функції, які виконував яничарський корпус у турецькій армії були найрізноманітніші. У мирний час, коли яничари не брали участі в походах, на них покладався обов'язок охороняти безпеку стратегічних об'єктів імперії і насамперед султанської резиденції у Стамбулі. Крім того, певна кількість султанських гвардійців по черзі несла службу у фортецях на кордоні, як це було в Кам'янці—Подільському, де, одразу після вступу в права володаря, Магомет IV залишив великий загін яничар. У Стамбулі, під час засідань султанського дивану, на яничар покладався обов'язок нести почесний караул, а також служити, крім відведених молитвам ночі і вечора п'ятниці, міськими пожежними і поліцейськими.
Другим за значенням після яничар у складі «рабів Порти» армії Османської імперії можна назвати артилерійський корпус, який було сформовано на початку XVI сторіччя. Артилерія, яка швидко розвивалась і набирала ваги на полях битв на європейському театрі, в Османській імперії набула надзвичайного розвитку. Це сталося завдяки тому, що середньовічна гарматна справа була надзвичайно дорогою і далеко не кожен володар у Європі міг дозволити собі таку розкіш, як потужна важка і численна артилерія. Натомість Османська імперія, до столиці якої багатства стікалися з велетенських просторів трьох континентів, могла собі дозволити сотні й сотні гармат, які впевнено здобували блискучі перемоги над єгипетськими мамлюками, над перською династією Сефевідів, а також над численними арміями християнських володарів. Відомим, наприклад, є той факт, що в 1621 році, намагаючись приєднати до Османської імперії Річ Посполиту, вже згадуваний нами султан Осман II привів до Хотина армію, в складі якої було понад 250 гармат.
У межах формування артилерійського корпусу у Стамбулі було створено кілька структурних підрозділів, зокрема артилеристів, що іменувалися «топчу», ливарників гармат — «декюджю», а також окремих підрозділів легкої, мобільної артилерії, що мали назву «топ арабаджи». До останніх були прикомандировані зброярі — «джебеджі», сапери — мінери — «лагімджі» та бомбардири — «хумбараджі». Залишається додати лише те, що всі артилерійські знаряддя відливалися централізовано. Ливарні знаходилися в одному з районів Стамбула, що називається Топхане.
Третім за рахунком, але, звичайно, не менш важливим за два попередні, був кавалерійський корпус «рабів Порти», який мав назву «капікулу сюварі—лері». Саме цей відділ османського війська був найпрестижнішим і найбільш оплачуваним, тож не важко здогадатися, що службу в кавалерії османів несли переважно вельможні землевласники імперії. У цьому плані турецьку кавалерію легше всього порівняти з європейською лицарською кіннотою епохи Середньовіччя, котра складалася виключно з людей шляхетного звання, а слуги лицарів виконували у війську лише другорядні функції. У війську Османської імперії кавалерія складалася з шести дивізіонів, так званих «алти бюлюк», що вирізнялися суворою ієрархією. Найпочеснішим серед кавалерійських дивізіонів і, звичайно, найбільш відомим був корпус синів Сипахи — «Сипахи оглап», вершники
