Збірка творів - Вільям Шекспір
Перед вогнем. Отож у мене в серці
Від неї вже нічого не лишилось.
Здається, я й до друга охолов,
Враз запалившись до його коханки.
О, як шалено маритиму нею,
Коли я ближче знатиму її,
Бо ж і не знаючи, зміг покохати!
Я щойно бачив тільки вроду панни,
І голову стуманено мені.
Коли ж її засяє досконалість,
Ручусь, вона мені засліпить очі!
Вгамуйсь, моя жаго! Скорись! Забудь!
А ні, — звоюй кохану будь-що-будь!
(Виходить)
Сцена 5
Там само. Вулиця. Входять Спід та Ланс.
СПІД
Лансе! Честю присягаюсь, ти — бажаний гість у Мілані.
ЛАНС
Не давай фальшивої присяги, любий хлопче; зовсім я не бажаний гість. Я завжди кажу, що чоловік іще не загинув, допоки його не повішено. І ще не бажаний гість у будь-якому місці, допоки не оплачено його рахунку в пивничці та господиня не сказала йому: «Ласкаво просимо до господи!»
СПІД
Ну, то ходімо зі мною, шибайголово, ходімо мерщій до пивнички; там тобі за п’ять пенсів щонайменше п’ять тисяч разів «ласкаво просимо» промовлять. А розкажи-но мені, хитрюго, як розстався твій господар із синьйориною Джулією?
ЛАНС
Ну, що ж! Коли вони навсправжки поєдналися, то роз’єдналися жартома.
СПІД
А вона вийде за нього заміж?
ЛАНС
Ні.
СПІД
Як-то? Адже він з нею побереться?
ЛАНС
Ні, і це не так.
СПІД
Виходить, у них щось поламалось?
ЛАНС
Та ні ж бо! Цілісінькі й здоровісінькі обоє, мов ті рибки в воді.
СПІД
Ну, то як же стоїть справа з ними? В чому ж річ?
ЛАНС
А отак: якщо його річ добре стоїть, то й для її речі все гаразд.
СПІД
Який-бо ти справді оселі Ніяк не доходить це до мене.
ЛАНС
Якщо не доходить, осел не я, а ти. В мою ковіньку швидше заженеш розум, аніж у твою голову.
СПІД
Що ти мелеш?
ЛАНС
А ось глянь.
(Втикає в землю свою ковіньку)
Ну що? Бачив?
СПІД
Ти загнав ковіньку в землю, а не розум у ковіньку.
ЛАНС
Однаково.
СПІД
Скажи мені правду: буде весілля?
ЛАНС
Спитай мого собаку: якщо він скаже «так», — отже, буде; якщо він скаже «ні», — буде; якщо він покрутить хвостом і нічого не скаже, — виходить, однаково буде.
СПІД
Отже, — висновок: весілля буде.
ЛАНС
Ти можеш вивідати в мене таку таємну справу тільки через порівняння.
СПІД
Як не вивідати, аби вивідати. А що ти скажеш, Лансе, про мого господаря? Адже ж він зовсім згорів з кохання.
ЛАНС
Та він зроду-віку здурілий.
СПІД
Який?
ЛАНС
Який, який! Здурілий — он який, як ти й сам його допіру назвав.
СПІД
Ти мене не розумієш, лахудрин ти сину, ослячі твої вуха!
ЛАНС
Ех ти, бовдуре! Не я, а твій пан-господар анічогісінько не розуміє.
СПІД
Я кажу тобі, що мій господар згорів з кохання.
ЛАНС
А я кажу тобі, що мені байдужісінько, — згорів він чи здурів, твій пан-господар! Якщо хочеш піти зі мною до пивнички, — добре; якщо не хочеш, то ти єврей, нехрист і негоден зватися християнином.
СПІД
Чому?
ЛАНС
А тому, що тобі бракує милосердя, щоб почастувати християнина пивом; ну, то йдеш?
СПІД
Та йду вже, йду.
Виходять.
Сцена 6
Там само. Світлиця в палаці. Входить Протей.
ПРОТЕЙ
Покину Джулію — зламаю клятву;
Цю покохаю — теж зламаю клятву;
Як друга зраджу — зраджу я подвійно.
Та ж сила, що примусила мене
Дать першу клятву, змушує тепер
Її ламати тричі. Так — любов
Сама заприсягнулася на вірність,
Сама ж вона й присягу ту ламає.
Любове, ти у гріх мене ввігнала.
Навчи ж тепер, як маю гріх покрити!
Я поклонявся зірці мерехтливій,
Тепер обожнюю яскраве сонце.
Розумний-бо лама дурну присягу!
Нікчема той, кому бракує волі
Погане щось на краще замінити.
О, посоромсь, блюзнірський язику!
Ти звеш «поганим» ту, що сам хвалив
І двадцять тисяч раз їй присягався!
Кохання з серця викинуть не можна;
Проте я викинув; але ж для того,
Щоб покохати дужче. Я втрачаю
І Джулію, і Валентина; втім,
Зберігши їх, я втратив би себе;
А втративши обох, я зберігаю
Себе самого замість Валентина
І Сільвію, про Джулію забувши.
Адже я сам собі найближчий друг.
Кохання ж бо для нас — то найцінніше!
А Сільвія — клянуся чистим небом! —
Перетворила Джулію зненацька
На чорну ефіопку. То забуду ж
Я навіть те, що Джулія живе!
Нехай в душі моїй лишиться згадка,
Що почуття моє до неї вмерло;
А Валентина буду я вважати
За ворога, щоб Сільвія мені
За подругу щонаймилішу стала.
Не можу буть я вірний сам собі,
Якщо не зраджу дружби з Валентином.
По мотузяній міриться драбині
До Сільвії залізти у вікно;
І я, його суперник, все те знаю!
Я батькові відкрию їхній намір,
І, під гарячу руч, він Валентина
Негайно прожене, бо вже замислив
Дочку свою за Туріо віддати.
Та не страшний мені дурний суперник.
Я спритно бевзя оплету лукавством
І покладу його зальотам край,
Аби з палацу Валентин забрався.
Вділи мені, любове, дужі крила,
Так як ума для задуму вділила!
(Виходить)
Сцена 7
Верона. Кімната в господі Джулії.
Входять Джулія та Лючетта.
ДЖУЛІЯ
Порадь мені, Лючетто, поможи!
Тебе коханням ніжним заклинаю,
Тебе — живу табличку, що на ній
Накреслено мої думки й бажання:
Навчи мене, скажи, як я могла б,
Додержавши звичаю, звідси рушить
Туди, де зараз любий мій Протей?
ЛЮЧЕТТА
На жаль, важкий той шлях і надто довгий.
ДЖУЛІЯ
Ретельний пілігрим не знає втоми,
Як сходжує ослаблими ногами
Він різні землі. То хіба втомлюсь я,
Коли помчу в далеку путь на крилах
Мого кохання, летючи в той край,
Де жде мене жаданий і найкращий
Протей неоціненний!
ЛЮЧЕТТА
Чи ж не краще
Заждати, щоб вернувся він до вас?
ДЖУЛІЯ
Ах, погляди його мені потрібні
Більш, ніж пожива! Зворушись, Лючетто,
Стражданням зголоднілої душі.
Коли б ти відала всю міць кохання,
То, мабуть, заходилася б скоріш
Вогонь розпалювать холодним снігом,
Аніж гасить вогонь жаги словами.
ЛЮЧЕТТА
Я не збираюся гасити в вас
Вогонь жаги; я тільки намагаюсь
Погамувать його несамовитість,
Щоб він у межах розуму лишився.
ДЖУЛІЯ
Що більше гасиш, то ясніш горить він.
Струмок, що тихо лісом протікає,
Ледь стріне перешкоду на шляху,
Враз закипає, мов несамовитий;
Коли ж ніщо йому не заважає,
Леліє тихо
