Щоденник чоловiка на межi сторiч - Олексій Анатолійович Кононенко
Дощ з меншого більшим міниться,
Ми мовчки дорогу місимо…
Наче з ним і… сама.
В полоні дощу неспинного
Я тінню іду за спиною,
Зігнулася під провиною…
В чім лиш моя вина?…
Куди ми йдемо?… Чи дійдемо?…
Цей дощ перейде?… Чи діждемо?…
Іду під дощем… У сні, немов…
Живу під дощем… У сні, немов…
Ми удвох?… Я одна?…
***
Ніч прийшла. Я знаю, ти в дорозі.
Хоч дорога – таїна для всіх.
Місяць – я, і я – ліхтар на розі,
Світлом упаду тобі до ніг.
Йди, кохана. Небо тобі в поміч.
В тепле літо. У щасливі сни.
Я живу, як жив – з тобою поруч.
І чекаю. Підійди. Торкнись.
Ніч прийшла. Чумацький Шлях тихенько
Притулився до твого вікна.
Місяць – я. Ходи, моя маленька.
Бог сказав, що допоможе нам.
***
Як розказати, що таке життя?
Змагання, пря, одвічне поле бою?
А на столах учасників звитяг
На чарку меду – кварта гіркостою…
Як розказати, що таке життя?
У кого дух, а в кого злато – міра…
Коли приходить той, що душу втяв, —
На дуба й на лозу – одна сокира.
Кого мені з своїх висот навчити?
Як розказати, що таке життя?
Щоденний гріх? Щоденне каяття?…
Пусті слова! Все просто – треба жити.
***
Зачепився плащем. Маю дірку.
Через неї дивлюся на світ.
Непогано для понеділка.
Ця біда – не найгірша із бід.
Виду в дірці не дуже багато.
Вистачає мені того світу.
Клаптик неба, матусина хата,
Недописаний аркуш і квіти.
Але все це – лише половина.
Половина – тому, що без тебе.
Усміхається мудра хатина: —
Вона – аркуш. І квіти. І небо!..
***
Куди пливе хмарина?
Куди пташина лине?
Куди втікають пережиті дні?…
Часу не зупинити.
Тебе одну любити
на цілий вік присуджено мені!
Ти знову не зі мною.
І ми удвох з бідою
до ранку розливаємо вино.
Я гніватись не вмію.
Я п’ю і не п’янію,
бо ти моєю будеш все одно!
Весна приводить літо
і йде блукать по світу
а там на черзі дощ і знову сніг…
Часу не зупинити.
Тебе одну любити
на цілий вік присуджено мені.
***
По землі ходила юна ніч.
В дивину русява, синьоока…
Вечір причаївся у човні
і з’явився, ніби ненароком.
Вечір юну ніч приворожив.
Пригорнув. Поцілував у груди…
– Зачекай, красуне, не біжи…
Вже поснули галасливі люди.
Хто побачить, що зі мною ти?
Зорі й місяць заколише вітер.
Шати скинь і косу розпусти.
Я тебе кохатиму до світу…
Ох, яка була кохання гра!
Вечір ще не знав таких коханок!..
Вечір міцно спав у люлі трав…
Юну ніч вже цілував світанок.
***
Вони без тями любили
Одну й ту ж людину:
Він – її, вона – себе…
***
Довгий літній день
З віч скидає ніч.
Тисячі людей,
Тисячі облич.
Ококруговерть,
Довгий день, як мить.
Простору ледь-ледь,
Ніяк і злетіть.
Листопад – на сніг,
Радість – на біду.
Ескалатор днів,
Зупинись, зійду.
З простором на «ти»,
Ось злечу, але…
Нíколи зійти —
Бо мільйон проблем.
Обривати слід,
Рушити зв’язки,
Вирватись у світ,
Та асфальт в’язкий.
Довгий літній день
Знову ніч прибрав.
То життя іде,
Чи одвічна гра?
***
Вона була коханка Місяця…
Вікно щоночі – як ворота.
Ви бачили, як Місяць міниться?
То аж ніяк не на погоду.
То він коханці переказує,
про час, коли посне людва.
Химерні пози його «фазами»
нарід учений назива.
Вона була коханка Місяця…
Вночі приймала його ріг.
А вдень – щодня – у неї місячні.
То Місяць так її беріг.
***
Ти хочеш, діво неземна,
По небу ковзаючи ніби,
Гірського випити вина
І вкраяти земного хліба.
Вдягнула шати золоті,
Аж запалила небокраї.
Твою, богине, мідну тінь
Легенький вітер овіває.
Земну пізнавши таїну,
Яку віки сховали в скелях,
Співаєш пісню неземну
В небесно-зоряній капелі.
Твій голос чую тільки я.
І серцем чую, і душею.
Молитва лагідна твоя…
Тепер я прокидаюсь з нею!
***
Дівчинка хотіла жити в морі.
Де медузи плавають прозорі.
Де стрімкі й великі риби срібні.
Море їй здавалось чимось рідним.
Дивом аметистового світу
вабило безмежжя оксамиту.
Море, де народжуються хвилі,
ніжні, буркотливі, білокрилі.
Дівчинка хотіла жити в морі.
Де купає місяць жовті зорі.
Де веселі пустуни дельфіни
залюбки підставлять мокрі спини,
і полине дівчинка зі сміхом…
Море їй наснилося на втіху.
Але в очі широко відкриті
бризнуло краплинками блакиті!
Дівчинка хотіла жити в морі…
***
Шелестить срібний зоряний дощ,
Міріади прозорих див.
Темні спини безлюдних площ
Пам’ятають твої сліди…
Тротуарів круті береги,
Лабіринти дворів нічних.
Ти – із роду святих берегинь…
Ти – із сивої давнини…
***
Зіп’явся день. Ніч на плечі повисла.
Жартує ніч… Спинюся на межі.
Бажання як у жмені серце стисло…
День – брат мені. Ми рідні по душі.
День осмілів. Розкинув шати ночі.
Під чорним тіло біле, наче сніг.
День – брат мені. Як він кохати хоче!
Ніч засміялась. І сказала: «Ні…»
***
Нестерпний біль у серці не вщухає…
Вона мене кохає чи карає?
За що карає? В чім моя провина?
За те, що я люблю? Тоді я винен.
Страшну вину під назвою «любити»
Не змити кров’ю і не замолити.
Що нам робити, грішна моя доле?
Нехай втішає душу моїм болем?
Якщо ж кохає і по-іншому не вміє,
А я її, дурний, не розумію?
Тоді я біль закутаю у душу,
А серце нею тішитись примушу…
***
Я тебе заховаю
в обіймах від світу.
Я тебе закохаю,
закохану винесу в літо.
І розкрилену ледь
живу покладу у траву…
Де ніхто не ходив…
Станеш ти
Диво-квіткою в лоні ріки.
Розцілую усі пелюстки.
Засоромиться місяць,
впаде у криницю…
Це не сниться.
Буде літо.
І я заховаю
в обіймах тебе
від усенького світу.
Заблукаємо в травах,
забудем дорогу додому.
Я тебе закохаю.
До спраги! До втоми!
