Щоденник чоловiка на межi сторiч - Олексій Анатолійович Кононенко
Останній день життя – не дивина.
А перший день… іще не починався.
***
Падають зорі і яблука
З темного неба додолу…
Тисячі років блукав,
Ось повертаю додому.
Тиха мете заметіль
Першоопалого листу…
Гей, ви, дороги круті!
Гей, ви, стежини тернисті!
Були печалі і радощі,
Були кохання і зради.
Молодість змили дощі,
Юність взяли листопади.
Маю безцінні скарби —
Руки і зранену долю.
На перехресті доби
Я повертаю додому.
***
Йдемо незбитими шляхами,
Та все до Неба, все до Неба.
А звідти летимо зірками
На грішну землю навпростець.
Пульсуючі серця і душі
Ми закладаємо на требу,
Аби було навіки сущим
Єднання душ, добро сердець.
Слова про вірність і кохання,
Такі прості, такі буденні,
Вуста шепочуть на прощання,
Як пісню віщую пісень.
Завмерлі струни пам’ятають
Артерій імпульси шалені.
Гарячі душі відлітають
У вічну ніч, у вічний день…
***
Не знав, куди подіти її слова.
Поклав на підвіконня.
Вітер узяв погратися.
Уночі була буря.
***
А нам неждано випало з тобою:
Моя любов – од відчаю до болю;
Твоя любов – не зичив би такої
ні ворогу, ні злодію, ні кату…
Ти не злітаєш…
А навіщо ж ти крилата?
***
У кленовому гаю
Із високих трав шовкових
Шила Либідь кисею
Для братів своїх кленових.
Кличе сонячних зайців
Сонце в сонячну колибу
А кленові молодці
Бережуть царівну Либідь.
Кожен рік могутній Дуб
Шле сватів у гай кленовий.
– Я за нього не піду! —
Каже Либідь знову й знову.
– Міг би сам до нас прийти,
Якщо він мене так любить…
А кленовії брати
Бережуть її для Дуба.
В ніч осінню грозову
Дуб звалила блискавиця.
Впала Либідь у траву
Стала річкою сестриця.
Підняла на хвилю Дуб,
Поховала у долині.
Клени берегом бредуть,
Бережуть її й понині.
***
Ось.
Візьміте тіло.
Вже не одним
до вас зігріте.
Залюблене.
Воно уміє все.
Уміле тіло.
До неба піднесе.
В безодню кине.
Візьміть мене!
Горбочки, впадини, долини —
ворота раю.
Візьміть. Візьміте.
Закохаю!
Солодша меду.
Гарячіша печі.
Беріть. Любіть.
Терзайте!
Душу не чіпайте…
Душа – ворота пекла.
***
Вікно навпроти
відкрите сміло
в обійми ночі…
Грудей лампади…
Камін сідниць…
Вони не проти.
Вона б хотіла
забрати очі,
вуста віддати,
упасти ниць,
торкнутись тілом
і полетіти…
Вікно навпроти…
Вона не проти…
***
Літо в пору їм не збулося,
Двоє нарізно тішились квітом.
Та рушник простелила їм осінь. Літо.
Лагідне бабине літо…
Вона із дому. Він із дому.
Аж ось – удвох. Але ж – одні.
На рушникові, на м’якому.
Під зорями. У вересні.
Вечір на плечі
їм накидав прохолоду.
Та розпашіле двотіло
тремтіло
від насолоди.
Потім раділи
як діти:
– Сьогодні ж – Пречиста!
Бабине літо
бавило діти
Фарбованим листом…
Звідки ж утома?
Звідки руїна і сніг?
Той рушничок, на якому…
Забули у вересні…
***
Поперед мене по вулиці
дві половинки яблука,
стиглого-стиглого яблука
кольору синіх джинсів.
Хтось же ним ласуватиме,
стиглим-достиглим яблуком,
смачно-рожевим яблуком
під синім кольором джинсів.
***
Продає напої, пиріжки.
Світлі очі, усмішка крилата.
Леля! Їй би квіти продавати
Все у цьому світі навпаки!
***
Ходить, як прив’язана,
озирнусь – вона!
А чи так закохана?
На весь вік одна?
І з ким би я не був,
яким би я не був, —
вона – німа як риба —
за мною диба-диба!
Любов моя щоденна —
за мною тільки вдень.
Як пада нічка темна —
вона від мене йде.
Куди вона зникає
щораз в нічній імлі?
За ким вона блукає,
і де, в якій землі?
А як тільки ніч мина
– знов з’являється вона!
Тихо тихою ходою ходить
тінь моя за мною!
***
Плакали очі,
очі жіночі…
Ридма ридали
невтішно…
Сльози рясні,
і гіркі,
і солоні,
і зупинити несила…
Плакали очі
кольору ночі
за тим,
кого довго дурили…
***
Перекинула косу за плечі.
Розплелася коса, розплелася.
Ніби того й не бачить. Щебече.
Усміхнулася, сміхом зайшлася.
Скік – очиці – чи ж я до вподоби?…
А як ні – то якої хвороби
сонце світить і день народився?!
А коса? Кісничок загубився.
***
Скільки днів дощових…
Скільки сонячних днів…
Я крізь них і повз них —
на хиткому човні.
А за мною борги,
наче якір на дні.
Береги, береги…
До якого мені?
На той берег, де час
зупинився для двох?
Там Великдень і Спас,
Покрова і Різдво.
***
Дрімає бабця.
Хить – вагон.
Рукою – сіп – за клунок.
Навпроти сміх.
Старенька чує, та очей не відкриває.
Ще дві зупинки до базару подрімає…
Приснився перший поцілунок.
Найперший гріх.
***
Людська ріка, ранкова, нерозбавлена,
прибила – груди до грудей – дівчину.
Сахнулася, неначе я розплавлений…
Коротка мить. А в пам’яті світлина.
***
Керч… Починався жовтень…
Кожна хвилина – суть…
У всі часи часу не зупинити жорна…
Тішиться лист зелений.
Падає жовтий лист.
В жовтні – ми – вже були.
Жовтень – то суть для мене.
Те, що збулось у жовтні…
Треба тобі… Чи ні…
Щоб не змололи жорна,
жовтень віддай мені…
***
Печальна стежка. Клени в позолоті.
За нами стежить з неба Боже око.
Дурні надміру… Понад вінця горді…
Не йняти віри! Господу морока.
Дороги стелить нам сестриця Осінь.
Навіщо стежка, де печаль без віри?
А ми уперті стежкою пнемося!
Нам вік до смерті. Думаємо – Вічність…
***
А може, й не було дощу?…
А може, то хтось дрібно стукав?
Щоб ти почула…
Я почув…
Щоб ми почули…
Твої руки
здіймалися і опускались.
Неначе плин.
Чи лет немов.
Я тихо був.
Ти роздягалась.
І стукав хтось…
Чи дощ ішов…
***
Минулих днів не повернути вже,
Стомились свічі, віск на стіл стікає.
Шепоче осінь вірші Беранже,
І музика над вічністю лунає.
Як довго
