Щоденник чоловiка на межi сторiч - Олексій Анатолійович Кононенко
чи нема очей сторонніх,
щоб не видивились диво…
Йшла туманом оповита…
А синичка пустотлива
виступала неприкрита.
***
Південь. Місто. Літо. Спека.
Він один. Сім’я далеко.
І вона якраз одна.
Трохи випили вина.
Море. Чайки. Пляж. Бікіні.
День помер. А нічка – міні.
Звідки він? Навіщо знати…
А вона? Забув, як звати…
***
На човні
По Дніпру.
Хрестик ніг…
Розтин рук…
У човні
На Дніпрі.
Розтин ніг
До зорі…
***
Править кіньми молодий,
Молода, як пава.
До широкої води,
На нічну забаву.
З-під копит переміш трав,
Січений на порох…
За деревами відстав
Весь весільний поїзд.
Править кіньми молодий,
Бричка, наче човен.
Всяк з дороги відійди,
Свідки ні до чого.
Де верба, стара, як світ,
Очерет високий, —
Заховалась у траві
Бричка крутобока.
Коні спутані мовчать,
Влітку добра паша.
Одяг, кинутий з плеча,
Все укупі – наше.
В лоні бистрої води
Грають білі спини.
Молода і молодий,
Наче дві рибини.
Хвиля крилами з плечей
В глибину пірна…
Не бува таких ночей
Більше, ніж одна.
Стежка в ліс… Лише для двох.
В шересі трави
Їх примітив сивий Бог
І благословив.
***
На срібній таці тихого ставка
Буття зійшлася суть.
Мабуть, всесильна Господа рука
Спинила плин часу.
У дивнім місці на краю світів
Чарівна кожна мить.
Світає, і стіна очеретів
У променях бринить.
Поважний короп хвилю нагорнув,
Його підняти – зась.
Мій поплавок веде на глибину
Пузатий пан карась.
На срібну тацю тихого ставка
Спадає неба край.
Якби я грішний рай собі шукав,
То ось він – рай.
***
Щось вистукує потяг.
Не дочути. Не розібрати.
Затамовую подих.
Але чую, неначе крізь вату.
Напівзойк, а чи то напівшепіт.
А раніше ж… про тебе… до тебе…
Щось вистукує потяг.
Та навіщо мені перейматись…
В його стукоті спомин…
Біль тривожити… рани торкатись…
На пероні – у натовп!
І не чути! Забути! Не знати!..
***
Дякую за все, чого не сталось.
Дякую за все, що вже було.
А жалі я збережу на старість,
як поїду жити на село.
На світанку там, старий і сивий,
під напівзабутий спів коси
видивлюсь в траві волошки сині
й жалкувати буду до сльози…
***
Розкраяла. Питає: «Не болить?…
Нестерпно? Боже! Любий, я ж не знала!..»
І з швидкістю маленької бджоли
у свіжу рану… увіткнула жало.
***
Падало небо, падало…
На гостроверхі падуби
черевом наштрикнулося
і аж тоді схаменулося.
Вгору умить підстрибнуло,
«Ойкнуло», блиснуло, гримнуло…
І полилася на дерево
злива з пробитого черева.
***
Ревную,
бо
твій день сьогодні
не для мене.
І вчора теж…
Ревную
до перехожого молодика,
мрії якого кружляють
біля твоїх стегон.
Ревную
до продавця сигарет,
думки якого мацають
твої сідниці.
Ревную
до водія авто,
очі якого пасуться
в твоїй пазусі.
Ревную
до кожного,
до всіх,
бо
твій день сьогодні
не для мене…
І завтра теж…
***
Минули дні. Скінчилися гастролі.
Вагон хитнув нудотний дух вокзалу.
По голих рейках знов шукати долю
поїхав цирк. А клоуни – відстали.
Гойда життя скрипучу каруселю,
Одвіку Небо так розпорядилось.
Летять роки. Веселі й невеселі.
Поїхав цирк. А клоуни – лишились.
Тайфуни розбивають вічні скелі,
Вожді в багнюку сходять з п’єдесталів.
По вісях, від готелю до готелю,
мандрує цирк. А клоуни – відстали.
Весь світ навколо – циркова арена,
Вже й клоунят до біса наплодилось.
Чому ж ніхто не бачить, окрім мене, —
Поїхав цирк! А клоуни – лишились!
***
Дощище!..
Не упав. Напав
на спраглу землю.
Кохав.
Нестримно.
Наче ґвалтував…
Земля сміялась, плакала, стогнала.
І ще хотіла! Ще дощу бажала!
І тішилась природа з того тлуму.
І я.
Між небом і землею.
Мокрий.
Про тебе думав…
***
На цілий світ сердиті
Княгиня синьоока.
Всі слуги будуть биті,
Покарані жорстоко.
А той, циганкуватий,
Що подавав княгині
На сріблі замість злата,
Сьогодні в ніч загине!
На палю! Хай завиє!
Нехай тремтять від жаху!
Хай знають – їхні шиї
Для мотузка і плахи.
Холопи! Смерди! Таті!
Всіх до покори змушу!
Всі наскрізь винуваті!..
Та що ж гризе так душу?
А той, циганкуватий,
Ні пари з вуст, ні слова…
І вже тепер не знати —
Чи змова, чи обмова…
Він був. Не сон. А ява.
Гарячий. Незрівнянний…
Яка страшна забава!
Прощай! Прости… коханий…
Княгиня синьоока
Чолом до шиби стала.
Уперла руки в боки…
Сміялась? Чи стогнала?
***
Зачароване коло земного буття
розривають яскраві зірки і поети…
Твої плечі широкі – міцне опертя.
Покохай! Подаруй мені крила для лету!
Я до тебе злітаю, тримай небеса.
Помовчи, не питай, не торкайся, не дихай!
Я твій усміх ранковий, вечірня сльоза.
Я печаль твоя грішна і праведна втіха.
Зачеплю пустотливу хмарину крилом,
хай дощем благодатним омиє на вдачу…
Світ не знає про те, що між нами було.
Я сміюся, поете, не вір, що я плачу.
***
Поете, напиши мені політ.
Знайди слова, щоб запалало небо.
Я полечу від грішної землі.
Я душу покладу тобі на требу.
Поете, нас єднає тільки ніч.
Зійшла любов і запалила небо.
Нічний політ ти написав мені.
Мені одній! І я лечу до тебе.
Поете, на світанку не журись.
На згарищі, що називалось небом,
за нас обох покайся і молись…
Мене забудеш, помолись за себе.
Вибілена морем солоним…
Випещена сонцем черленим…
Б’ється у долонях-полоні…
Рибкою – з-під мене на мене…
Сильна… пустотлива… в’юнка…
Волі незрадливе дитя.
Та сама шукає гачка —
не для влову. Для опертя.
***
А завтра – перший день мого життя!
Того, що залишилося прожити.
А нині день і настрій – для пиття.
Усі до біса! Геть! Я буду пити!
Я питиму до краю. До межі.
В останній день життя, що вже збулося.
Кажіть мені, що хочете… Кажіть…
Ще не зима! Ще тільки рання осінь.
Наллю по вінця. Вихилю до дна.
Не каюся –
