Том 7 - Леся Українка

Юзя сиділа, одкинувшись на стільці, склавши руки на колінах, і нерухомо дивилась у вікно.

— Панна Юзечка вже всі папірці надписала?

— Всі.

Короткий і приглушений тон того «всі» стривожив Зоню: вона ще не чула такої нотки від Юзі.

— Чому ж панна Юзечка не плете віночків? — запитала Зоня, немов запобігаючи ласки.

— Так.

— Але ж прошу сказати чому?

— Бо Зоні не сподобається, і Зоня викине за вікно.— У Юзі вже тремтіли губи, і голос ледве проривався, так що той ущипливий тон, яким вона хотіла це промовити, зовсім не вдався, а вийшло жалібно, плаксиво, зовсім по-дитячому.

— Панна Юзечка гнівається на мене?

Юзя вже не мала голосу відповісти.

Зоня заглянула їй в лице, Юзя спустила тремтячі вії.

— Панна Юзечка гнівається на мене, на свою Зоню? І за що ж? За тую хлопку? Хіба ж не правда, що з курної хати всі речі димом відгонять? Чи ж я винна, що я не зношу диму? І що ж я тій дівчині зробила? Що не дуже гречно заговорила? Таж вона предці не граб’янка!

Юзя таки здобулася на голос.

— Fraulein Therese казала, що треба бути гречною до всіх, навіть до челяді. Вона казала, що так поводяться всі аристократки. Хіба ж ні? Зоня повинна те найліпше знати, бо Зоня виховувалася з граб’янкою.

Зоня злегка почервоніла, але ще завзятіше заговорила:

— Ніхто не може бути гречний до грубіянок. Чи панна Юзя вважає, що кожна хлопка має право мені як хоче говорити, а я їй повинна гречненько кланятись за те?

— Але ж Дарка Зоні перша не зачіпала,— тихенько і немов не Дарку, а себе виправдуючи, сказала Юзя.

— Було послухати, як вона говорила зо мпою ще спочатку! Я її кликала, як добру, а вона мене мало не з’їла! І перед всіма хлопками, аж мені встид було!.. А панна Юзечка забула, як те оприскливе дівчисько визвірилось, коли я хтіла піти по парасольку?.. Та що маю говорити? Папні Юзечці то все одно. Нехай бідиу Зоню хто хоче ображає, панна Юзечка ще й гпівається, що вбога сирота Зоня не вміє бути гречною, як граб’янка. А як же було Зоні брати приклад з граб’янки? Перед граб’ян-кою всі на пальцях ходили, а Зоньку годували штурханцями по кутках, бо за неї ніхто не вставився б. Зонька мусить все од всіх приймати, на те вона бідна...

— І Дарка ж бідна, Зонечко,— благальним голосом промовила Юзя.

— Чим вона бідна? Має хату, до роботи звикла, має батька-матір, має завжди де притулитись. А я? Все на ласкавім хлібі, все під опікою, все по чужих кутках, нікому не потрібна, сама одна на цілім світі, ніхто мене не любить... Нащо мені жити?.. Ох, боже, як би я хотіла вмерти!.. Боже, боже!..

Зоня вже плакала справжніми сльозами.

— Зоню, Зонечко! — кинулась до неї Юзя.— І як можна так казати? А я ж? Я ж люблю Зоню, як рідну, як сестру! Зоня ж моя єдина, єдина приятелька! хіба ж Зоня вже не вірить? Зоню! Зоню! — Юзин голос бринів розпачливо, вона стала на коліна і обняла Зоню за стан. Зоня припала обличчям до волосся Юзі.

— Я вірю... тільки... мені жаль... так жаль... бо панна Юзечка гнівається...

— Ні, ні! Я не гніваюся, не гніваюся! Я прошу Зоню не гніватися на мене! — Юзя в пориві каяття і любові взяла Зонину руку і притулила собі до уст.

— Панно Юзечко! але ж...— і Зоня стиснула в обіймах Юзю, а та ревне розплакалась, силкуючись поцілувати Зоню.

Раптом стукнуло вікно. То Дарка наблизилась підбілювати коло луток. Крізь причинену шибку глянуло її обличчя, поцятковане вапною, біле, аж страшне, як маска.

— Чого ти? Що тобі? — озвалися враз обидві панночки злякано.

Дарка нічого не відповіла, тільки так шпарко-завзято замахала квачем, що й шибка хутко забіліла не згірш від її обличчя.

Панночки зібрали зілля і пішли довивати віночків на веранду. Потім вони довго ходили по садку, аж поки стемніло, бо мама дозволила Юзі не вчити завданків проти свята. Зоня розповідала різні смутні пригоди з своїх дитячих літ. Юзя до сліз проймалася ними, стискала Зоні руки, присягалася, що любитиме її «завжди, завжди, до самої смерті», а вкінці взяла слово, що Зоня казатиме на неї просто «ти» і «Юзю» або «Юзечко», тільки вже без «панни». Зоня довго відмагалася, потім згодилася так говорити, тільки на самоті, бо інакше старші гнівались би на неї.

Теє «ти» було першим спільним «секретом» межи ними. Сидячи за вечерею, вони обмінювались таємничо-радісними поглядами, а потім, як були вже самі в своїй кімнаті, Зоня сказала Юзі:

— Візьми, Юзечко, книжку. Ти будеш молитися, а я повторятиму.

Юзя поцілувала її довгим-довгим поцілунком, і того вечора душа Юзина була в раю, там, де «лілія чистості» і «джерело святості» вабили її до себе. Зониним голосом: «Кугіе eleison! Christe eleison!..»

Лежачи в ліжку, вже от-от засипаючи, Юзя раптом здригнулась. Ох, то ж, певне, Дарка приходила по спідницю і дарма простояла під вікном, хтозна як довго!

Юзя даремно турбувалась,— Дарка по спідницю не приходила.

V

Відколи Зоня з Юзею перейшли на «ти», в їх приязні непомітно, але хутко сталася зміна, і хоч Юзя не сміла навіть сама перед собою скаржитись на ту зміну, але душу її мулило вже не одно, а два почуття, однаково тяжкі, хоч знов-таки однаково невиразні, не окреслені словами. Тепер Юзі часто спадало на думку, що Зоня таки не забуває ніколи, що вона «велика» і тільки «з ласки» товаришує з «малою» Юзею. Ну, не дуже малою, бо Юзі вже п’ятнадцятий рік пішов, а все ж вона ще в короткій сукні ходить і «не знає» багато такого, про що, каже