Том 7 - Леся Українка
Надходило свято божого тіла, врочисте свято маєвого зілля й квіток. Служниці чепурили покої, поденниці білили будинок знадвору, між ними й Дарка з матір’ю й з Яриною, а Зоня з Юзею ходили по зільнику і рвали квіти для незчисленних китиць та віночків, що панночки мали пов’язати назавтра до костьола.
— Боже, боже, панно Юзечко! — бідкалась Зоня, розставивши фартушок, повний зілля і квітів,— у нас тільки одинадцять гатунків квіток, а треба щонайменше дванадцять, щонайменше! І то конечно, інакше не годиться на boze cialo! 1
— Чому не годиться? — здивувалась Юзя. Вихована на самоті, без дівчат-католичок, вона багато чого з дрібниць панянського маєвого культу довідувалась тільки тепер від Зоні.
— Ну, бо дванадцять було апостолів! — пояснила Зоня.
— А, правда...
— І щонайгірше, панно Юзечко, у нас розхіднику нема! А то дуже добре для корів, як потому будуть їх коли віночками підкурювати, від розхіднику дуже прибуває молоко. Панна Юзечка того не знає? Таж то річ відома!
При слові «розхідник» Юзя стенулась і почервоніла, потім нагнулась низенько до кущика стокроток і прожебоніла:
— То його багато є... розхіднику... десь за протере-бом, тільки я не знаю де... Дарка знає,— вирвалось у Юзі, і вона ще гірш почервоніла.
— Яка Дарка?
— Он ота, що там білить, найменша, коло тої, що в червоній спідниці.
— Чому вона має знати, де розхідник?
— Напевне знає, у неї в хаті завжди висить вінок з розхіднику під образами.
— А панна Юзечка відки знає, що в якій хлопській хаті висить? — засміялась Зоня.
— Я... часом ходила... з мамою... вони вбогі...
У Юзі аж плями пішли по лиці, а коло серця знов щось замулило боляче. Зоня не завважала того змішання, думаючи, що Юзя просто задихалась від нахиляння та від спеки.
— То нехай би та Дарка пішла по розхідник або нам показала, де він росте,— промовила Зоня спокійно.
— Прошу сказати пані Качковській, щоб її пустила,— сказала Юзя, і в серці їй щось аж закололо, мов дрібненькими голочками.
— Ліпше би панна Юзечка сама сказала.
— Ні... вона мене не послухає... прошу сказати від себе, тільки від себе... так ліпше буде.
Зоня злегка здвигнула плечима, проте пішла до своєї тітки, пані Качковської, і зараз же дістала дозвіл «взяти» Дарку, щоб показала, де росте розхідник. Зоня сама й до Дарки пішла.
— Ти, слухай-но! Ходи покажеш мені й панні, де в розхідник.
— Я не маю часу! — понуро відповіла Дарка, кинувши скоса на Зоню темно-сірими очима з-під білих од вапна брів.
— Цьоця дозволила.
— Яка то цьоця? — так само понуро спитала Дарка.
— Ну, моя цьоця, пані Качковська!
— Ага, ключниця...
Дарка замахала квачем по стіні, не оглядаючись на Зоню.
8 Леся Українка, т, 7 225
— Що ж, підеш ти чи ні? — крикнула Зоня.— Та помалу ти з тим квачем! Ось на мене ляпнуло!
— То йди, Дарко! — сказала Ярина.
— Та відомо, йди, коли кличуть,— додала й мати з тривожним поспіхом, торкнувши Дарку ліктем.
Дарка оглянулась. За нею, трохи віддалік, стояла Юзя і так жалібно-тужно дивилась...
Дарка поклала квача коло відра, втерла обличчя рукавом, обсмикнула підтикану фартушину і подалась до хвіртки, мовивши через плече Зоні:
— То ходіть!
Юзя перейняла їх коло хвіртки і пішла поряд з Даркою, несміло-ніжно поглядаючи на неї, але мовчки.
— Та не біжіте так,— спинила їх Зоня, як вони вже були коло «офіцини», «на тім дворі», коло панських обор,— почекайте, я забула парасольку, на тім пастовні засмалишся, як циганка.
— Як ви-те будете по парасольки заходити, то я йду мазати, я не маю часу довго ходити, бо ще мені ключниця впосля виверне півзлітку, скаже — не цілий день робила.
При слові «ключниця» Зоня злісно стиснула губи, а Юзя почервоніла і швиденько заговорила:
— Ні, ні, пані Качковська того не зробить, вона ж дозволила, вона ж...
— Добре вам говорити... Я йду на пастовень, а хто як хоче, про мене!
І Дарка рішуче поступила наперед. Зоня було відстала і надулась, але Юзя щось зашепотіла їй на вухо і так заметушилась, що Зоня змилувалась і пішла за Даркою, закриваючись, як могла, хустинкою і широким рукавом блузки.
На самому сонячному місці пастовня яснів блідим золотом островок дрібного низенького, немов воскового, розхідника, серед моря барвистого маєвого моріжку.
— Генде-о! — показала Дарка на той островок, і всі три почали рвати рясні зірчасті квіточки.
Але Зоня хутко відстала, сказавши, що вона не може знести цеї «шаленої спеки», о дійшла собі на протереб і лягла там у холодку під кущиком.
Юзя провела її поглядом. Потім тихо, трохи тремтячим голосом обізвалась до Дарки:
— Що ти тепер робиш, Дарко?
— Бачите, розхідник збираю...
— Ні, не тепер... а завше?
— А завше, як завше: ходжу на роботу, вдома все роблю, бидло гоню.
Дарка говорила пе дуже-то привітно, але все ж не так понуро та жорстко, як недавно до Зоні, скоріше смутно, її очі розширились і нерухомо дивились на дрібненьку квіточку з розхіднику, що тремтіла в її руці.
— А Пріськи хто глядить?
— Пріська велика, нащо її глядіти? Та же Гапка менша є.
— А Гапки хто глядить?
—
