ДО ЕР. Вибране - Маріанна Кіяновська

— в кінці — сукровицею нас. «Рана заснула і спить…»
Рана заснула і спить. Меш крізь ту рану ходити. Цить, моє серденько, цить: Ми вже не мусимо жити. Що, моє серденько, страх? Так нам з тобою і треба. Птах — якщо падає птах — Падає з неба. «Мій Господи, навчи мене піти!..»
Мій Господи, навчи мене піти! Навчи мене навчитися відходу! Навчи втрачати і не берегти, Ковтати кригу, наче люту воду! Навчи забути, як забув би сам. Навчи усе простити — аж до крові. Навчи чинити Віру голосам Любові, Смерті — й істинно Любові. «Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі…»
Ми вже з тобою, рідний, в такій дорозі, Звідки ніхто не верне: ні я, ні ти… Бджоли впадають в осінь, важкі і босі, Вперше спізнавши в радості наготи Колір початку меду і маку тої Істини, що нагому — негайний час. …Ми вже в такій дорозі удвох з тобою, Де ані того меду, ні бджіл, ні нас… «Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі…»
Я люблю тебе. Я тебе відпускатиму тричі, А потім крізь мене, як вощена нитка, пройдеш. І вузлик зав'язне у серці. І Голос покличе. І ти все збагнеш, все відчуєш, всім станеш (я — теж). І знову безсонним залишиться небо, аж поки Не встане з потопу вселенна наступного дня. І ляжуть птахи, ніби залишки їжі, за щоки. І води відступлять. І виступить з піни стерня… «Ми будемо щасливі, ніби смерть…»
Ми будемо щасливі, ніби смерть, Яка приходить, щоби все відчути. Забудь і будь. Позбудься. Ствердни. Ствердь: Ми — камінці, упіймані за груди І за серця. Нас обточив прибій, Лишивши тільки лінії і шрами. Люблю тебе. Ти знов часами мій — У небесах, розверзнутих над нами. «Ти, ще був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти…»
Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти. Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані. Ти хотів не піти. Ти хотів полишати мости — Після того, як сталося так, що убиті останні Із моїх молитов за тобою, що наче плачі, Після того, як води потопу зімкнулись на шиї. Ти, що був мені ти, — ти і далі приходиш вночі, І цілуєш в уста, доки сіль засипаєш під вії. «Прокладаючи шлях земний…»
Прокладаючи шлях земний, Як ріка серед інших рік, Я несу на вустах тяжкий Теплий холод твоїх повік. І у морі свого плачу, Наче камінь, сточивши щем, Я возношуся і лечу, Щоби впасти на світ дощем. І несу на вустах тяжкий Теплий холод твоїх повік, Прокладаючи шлях земний, Як ріка серед інших рік.