Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
Як другові друг і як братові брат.
Пам’ятає рідний край,
Де ходили ми, згадай,
Ясна зоре п’ятикрилая,
Нашу дружбу обнімай!
Нас Партія наша водила до бою, Одною сім’єю, одною добою,
Тікав перед нами напасник і кат,
Бо ми помагали, як братові брат.
Пам’ятає рідний край,
Де ходили ми, згадай,
Ясна зоре п’ятикрилая,
Нашу дружбу обнімай!
Як Волга й Дніпро у красі повноводі, Так дружба велика цвіте на свободі, Ми ділимо щастя з Москви до Карпат, Як другові друг і як братові брат.
Пам’ятає рідний край,
Де ходили ми, згадай,
Ясна зоре п’ятикрилая,
Нашу дружбу обнімай!
І хліб, і труди, і пісні наче ріки,
І спільна дорога, єдина навіки,
І землю одну ми квітчаєм стократ,
Як другові друг і як братові брат.
Пам’ятає рідний край,
Де ходили ми, згадай,
Ясна зоре п’ятикрилая,
- Нашу дружбу обнімай!
Де б не йшов у радості і в муці, Але час виносить, як луна, Огняних великих революцій Огняні і віщі імена.
Камінь тліє, точиться незримо, Молодість вітрами лине в ніч, Лиш стоїть в віках необоримо, Непохитно й молодо Ілліч.
Будуть знати правнуки і внуки — Хлібороби, теслі, моряки — Ленінські тверді, гарячі руки, . Що піднесли землю над віки.
Тільки б наша воля не вмирала, Зеленіла в шумі яворів,
Гори горя, як сніги Уралу,
Ііе вбіляли б коси матерів.
От чому через війни розп’яття Через ночі світлі, як свіча,
Ми несемо іскру для багаття,
Що взяли у серці в Ілліча.
ІЗ ЗБІРКИ «ЩО ЗАПИСАНО МНОЮ», 1956 р„
* *
Я не жив ці літа за глухою важкою стіною,
Буду те говорить, що у серці записано мною.
Чув я голос лугів на дніпровськім привіллі широкім, Чув я проріст отав, що налиті медвянистим соком, Бачив птиці політ у весняній розгонистій хмарі,
З нею мислю летів, з нею жив, наче з другом у парі. Слухав гілля дубів, що стояло вночі проти бурі, Бачив жар блискавок, що світили у ночі похмурі.
А тепер же скажіть, чи я жив за глухою стіною? Буду те говорить, що у серці записано мною.
Знав я друзів своїх, що не мали хвальби а чи зради, Бо хвальба — то є тлінь, а від зради немає поради. Я їх думами жив, і вони мої думи любили,
Я в них сили набравсь, і від мене взяли вони сили.
Я приходив до них, як до свого, до рідного'дому,
І вони в мою хату топтали доріжку відому.
І була в нас гостинність і хлібом, і сіллю багата,
І стояли ми в дружбі, як брат біля рідного брата.
А тепер же скажіть, чи я жив за глухою стіною? Буду те говорить, що у серці записано мною.
На зарошеній стежці любив я коханої очі,
І вони мені шлях освіщали, як зорі ясні опівночі,
І її поцілунок, і вірне і щире кохання —
То як рідна земля, то Вкраїни гаряче дихання. Може, в літа оці, дорогії мої побратими,.
Я комусь допоміг і душею, й піснями малими,
Хай вони відгукнулись, можливо, малою луною,— Та не все ж, мої друзі, не все ще записано мною!
Славтесь в нашім житті, і дерева, і сонце, і віти, Славтесь в нашім житті, Ілліча дорогі заповіти, . Слався, день наш світання,
Революцій повстання,
Хай це знають і внуки, і діти.
Слався, земле моя, що квітує рясними садами, Славтесь ви, городи, що Ілліч вас підносив із нами, Слався, ниво пожата,
Молода і багата
Під ясними дощами й громами.
Слався, шлях Ілліча, бойові і хоробрі повстанці, Що всю кров пролили і життя віддали наостанці. Славтесь Леніна стяги,
Повні сили й звитяги,
Що в боях пломеніли уранці.
Слався, нашого Леніна вольна велика держава, Для паїіів як вогонь, а для бідних хороша і права. Він своїми руками Всю підніс над віками,
Хай живе її вічність і слава!
Будем жити, як він, його правнуки, діти і внуки,
У походах, в труді, пам’ятаючи радості й муки,
І з його заповітом Ми йдемо понад світом,
Підійнявши натруджені руки!
* *
*
Я його лиш бачив на портреті,
Як до школи бігав школярцем.
Він стояв в простенькому кашкеті
З молодим освітленим лицем.
І мабуть, і в радості, і в муці,
Як завжди в житті тоді було,
Залп «Авроры», шторми революцій Осявали ленінське чоло.
І в його людськім і добрім зорі Кожен бачив іскорку надій,
Дні свої на вольному просторі, На землі новій і молодій.
Не забуду заграви пророчі,
Той портрет у школі па стіні. Ленінські живі і мудрі очі Вічно в душу дивляться мені.
ДИТИНСТВО
Так, я тут жив, отут я походив,
Де із віконця промінь б’ється в очі,
Де вік новий встає у темні ночі Поміж доріг і обважнілих нив.
У двадцять першім пухнув не з розкоші,
І глевтячок жував не із весіль,
І якщо зараз маю хліб і сіль,
То я згадаю всі житейські ноші.
А що їх згадувать? Була пора,
В тифу лежала бідна.дітвора,
У тихій днині, у дідівській хаті,
Де вікна — в землю, а на дверях — клап.
Ганчірки мокрі в мисочки картаті
Все точать краплю — крап, і крап, і крап.
І крап, і крап... А батько їв конину,
Збирав у лісі бубку горобину,
А потім верес і ходив на днину Не раз до тих багатих — без кінця,
Щоб хліба взичить а хоч би пшонця.
Вони ж казали, що нема запасу:
— Не маєш грошей? Так придбай же
касу!—
І йшли дощі поміж осінніх нив.
Так, я тут жив, отут я походив. ,
І якщо вижив я, і став під зорі,
І знов ходжу поміж крутих доріг,
То лиш тому, що в тії дні суворі Сам Ленін, видно, бачив наш порігв
У дні гіркі і в ранки того року,
Як ми страждали у голодну ніч,
Про мене десь, дитину одиноку,
Все думав заклопотаний Ілліч.
І якщо вижив я в. сувору днину,
То лиш тому, що, видно, чесно ріс,
А для життя мені тоді хлібину Від Леніна будьонпівець приніс, ф *
Не забуду я бійців одвагу,
Де служити випало мені,
Як приймали воїнську присягу При гвардійськім ріднім знамені.
Це було у нас в четвертій роті При важкім ворожім артнальоті,
При бомбьожках,— нам те все одно,—
Де, в снігу обнявши крутосхили,
Навіть мертві встали
