На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Думаю, що багато в чому мені допомогла й підтримка мами. Принаймні, між нами завжди були довірливі стосунки. Фактично, не одержавши належної освіти, моя мама досягла успіхів у роботі й визнання завдяки просто неймовірній, як на наш час, відповідальності й постійній роботі над собою, а ще — прагненню до пізнання нового. Тому вона робила все, щоб і я могла кудись поїхати, щось побачити, побувати на концертах і в хороших театрах, музеях — збагатитися емоційно й інтелектуально. А як де бувала без мене, то детально усе розказувала... Скажу відверто: у нас був аж надто скромний бюджет, часто ми відмовлялися від необхідного, обходилися, як могли. Проте я бувала не раз не тільки в Києві, Москві, Ленінграді, а й у Волгограді, Ярославлі, у всіх колишніх республіках Закавказзя, Прибалтики, по кілька разів — у Молдові, Білорусі, в декількох європейських країнах, на Мальті. Це дало мені змогу не тільки краще пізнати світ, а й розуміти людей.

На мій погляд, частково наші прорахунки й невдачі у вихованні сучасного молодого покоління не тільки в тому, що воно опинилося в обстановці вседозволеності й бездуховності, під впливом низькопробної масової й західної культури, а ще й у тому, що батьки найчастіше «відмахуються» чи «відкупляються» від дітей, даючи дозвіл погуляти, щоб не заважали, або, даруючи кілька гривень, не цікавляться, з ким і на що їх буде витрачено. Це набагато легше, аніж повезти дитину в цирк, побувати з нею в зоопарку, музеї, на виставці чи в театрі, терпляче, з розумінням поспілкуватися.

Я так багато говорю про материнські й батьківські духовні зв’язки з дітьми... Кожен з нас розуміє й відчуває їх по-своєму. Принаймні, для мене материнство значило дуже багато, воно поступово міняло мене, поглиблювало відповідальність: адже дитина повинна почувати себе захищеною, знати, що мати завжди прийде їй на допомогу.

Щемить душа, що у вихорі брежнєвських п’ятирічок так швидко виросла моя донечка, а ми всі, і батько, і мама, і бабуся, були в трудах та бігах, знервовані й заклопотані, сповнені планів, завдань, та все важливих, громадських... Було всього: і няньки, й кривди, пов’язані з ними, і ходіння по сусідах, і «хвостиком» на роботу за нами, й лікарні, й санаторії... Дитина навчилась читати в 4 роки, а ми й раділи — менше клопотів... Намагалася, та ні — виборювала для своєї дитини і її загальний розвиток, і здоров’я, і життєздатність. Щось змогла, чогось — ні...

Зараз, зустрічаючись із своїми друзями студентських часів, часто чую: мало часу й уваги приділяли ми тоді своїм власним дітям. Та наші діти, дякуючи Богу, виросли хорошими. Сподіваюсь, вони зрозуміють колись і нас, і нашу, як кажуть зараз, «заангажованість».

Батькам, коли вони по-справжньому старшають і мудрішають, хоч це, на жаль, часто не визначається віком, так — от, батькам треба знати дуже просту й розумну в своїй простоті річ: дітей ми народжуємо для себе — вони цього не просять. І ще: вони — не наша власність, у них має бути своє життя, а головна наша допомога їм у дорослому житті — не створювати зайвих проблем. Важко? Ще й дуже! Це — теж філософія життя...

І любов, і дружба, і приязні стосунки вимагають певної самопожертви. На жаль, ми не завжди готові до цього і не завжди... здатні на це.

Як часто ми, батьки, начебто щиро бажаючи добра дітям, намагаємося нав’язати їм свою волю, свої погляди! Добре, якщо хоч робиться це доброзичливо, не в диктаторській формі. Інакше — виникають спочатку тріщини, а потім — провалля й глибокі прірви у стосунках з дітьми. Зникає взаєморозуміння й довіра. І діти, і батьки, зрештою, починають віддалятись і жити власним життям... Та й правда, хіба не легше гримнути, наказати, аніж терпляче вислухати й постаратись зрозуміти проблему не гарячкуючи?

Старшим належить бути більш поступливішими, а молодшим — стриманішими й поблажливими...

Один французький філософ сказав, що люди були б значно щасливішими, якби народжувались 88-річними, а потім, поступово молодіючи, досягали 18 років. Скількох помилок нам би вдалося уникнути! Проте, оскільки цього статися не може, то просто слід, мабуть, жити обачніше, не шкодуючи часу на добре слово й діло, критичніше оцінюючи не тільки чужі, а й власні дії— вчитися бачити себе «збоку».

В дитинстві я дуже любила лягати на траві в теплу пору і довго-довго дивитися в небо...А воно, таке глибоке, ласкаве й таке загадкове, незбагненне своєю бездонною глибиною, голубило й огортало мене, подовгу не відпускаючи із своїх обіймів. З громаддя білих купчастих хмар моя дитяча фантазія витворювала і дивовижні замки, і вершників на конях, і чудовиська в густих лісах з чудернацькими деревами й квітами.

Небо життя мого... Воно, мабуть, було добрим і прихильним до мене, бо завжди оберігало й заспокоювало, вселяло надію, дарувало тиху радість і душевну рівновагу. Може, то дух батька, любов рідних і мамина молитва зробили його таким прихильним, бо то ж мама інколи говорила: «Якби я могла, дитино, то я б тобі небо прихилила!» Певно, змогла...

Мамина молитва завжди допомагає, хоч кожній людини тільки Богом визначено життєву дорогу, довгу чи коротку, звивисту й круту, а чи прямішу, рівнішу. Зустрічаються на тій дорозі люди добрі й лихі, готові допомогти і словом, і ділом, а інколи — байдужі, відсторонені, навіть жорстокі, скупі, заздрісні. Часом стрічаються й слабкі тілом і душею, стражденні,