На кленовім мості - Світлана Дремлюк
Ніколи більше в житті не здавалося мені жита такими високими і жайворонки так гарно не виспівували, і перепілки так безстрашно не пурхали у мене з-під ніг, як у ті далекі роки середини минулого століття...
Інколи, щоправда, мандрівки були майже романтичними: дядько Кузьма, великий знавець і любитель коней, повертаючись з «району», тобто нашого райцентрівського містечка, де ми жили з мамою, запрошував поїхати до баби в гості — «покататись». Коні у нього були добрі, слухняні, бігли жваво. Часом він давав мені потримати віжки й навіть махнути батогом, на якому посередині була китиця з червоної шерсті, щоб видно було, як упаде в траву. Проте я більше любила їздити взимку саньми, які ковзали так плавно, а на поворотах їх заносило вбік: ставало весело й трохи страшно. Я, бувало, сиділа, закутана в кожух, а навкруги все потопало в снігах...
Кілька разів мене возила тітка Дуня волами. Вони йшли повагом, дуже помалу, і не треба було ні підганяти, ні керувати ними, бо дорогу знали самі, хоч інколи, якщо траплявся зустрічний транспорт, тітка заздалегідь командувала «цоб» чи «цабе», щоб трохи звернути вбік.
У той тяжкий повоєнний час годі було й думати про якісь там дороги. Єдина «бруківка» зв’язувала наш райцентр із залізничною станцією. Випадав дощ — місили грязюку кіньми й волами, а коли підсихало, то середина дороги, як правило, була більш «вкочена», а узбіччя — у ритвинах по коліно. Машин на дорогах у ті роки практично не було: коли-не-коли якась старенька «полуторка» проїде, викликаючи загальний інтерес. А швидкості були такі, що хлопчаки не пропускали нагоди почепитися ззаду за борти, щоб прокататися, повисаючи на руках, метрів 10-15.
Якось їхали ми з тіткою волами, копи бачимо — наздоганяє легкова машина «Победа» директора цукрового заводу Максимова. Його знали всі, бо був Героєм Радянського Союзу і, очевидно, саме тому, на відміну від іншого районного начальства, їздив на той час найкращою машиною.
«Победа» ще здалеку почала сигналити, щоб ми уступили дорогу. Тітка з трудом повернула на узбіччя — у глибоких ритвинах віз мало не перевернувся. Легкова машина обігнала цей застряглий у груд ді віз, біля якого стояла розгублена молода жінка з переляканою дівчинкою. З вікна висунулось кругле вдоволене обличчя директора-героя: він тримався рукою за вікно машини і кричав голосно і дуже вдоволено. «Аг-га-а!»
Очевидно, це був один із перших у моєму житті уроків соціальної нерівності чи приниження...
Якщо відкинути усілякі припущення, то пробудив у мені пристрасть до подорожування невтомний мандрівник, географ від Бога, світлої пам’яті Григорій Онопрійович Рогальський. Так вийшло, що він учив і мою маму, будучи ще зовсім молодим, а потім — і мене. Приїхав на роботу у наш райцентр ще до війни і відразу завоював авторитет тим, що добре знав не тільки шкільну науку, а й усяку сільську роботу, взимку ходив з хлопцями на лижах і гарно співав. Через деякий час він став директором школи й одним з найавторитетніших учителів у районі.
Та у війну Григорію Онопрійовичу не поталанило: він потрапив у оточення, а виходячи до своїх, закопав партквиток, щоб, як і вчили, не потрапив до рук ворога. На цьому, фактично, зоряний час розумного, старанного, до речі, винятково відданого комуністичній ідеї вчителя, закінчився, бо безпартійному «ходу не було», а надій на поновлення в партії—теж. Отож, вище завуча і не піднімався. Здавалося, що все, як і було, але час від часу особливо завзяті «ідейники» — новоспечені керівники — наче ненароком нагадували вчителеві про його «гріхопадіння».
Проте учням якось до того було байдуже: вони любили і географію, і самого вчителя. Після війни, коли не було ніякої можливості організувати хоч якусь екскурсію для учнів, Григорій Онопрійович водив їх пішки на цукрозавод (до речі, саме на його прохання я записала від прадіда історію цього заводу, власницею якого була графиня Браницька), у село Шевченкове чи Моринці. А то «виписував» коні в колгоспі, садив на воза дітвору і віз у Ватутіне, щоб показати, як добувають буре вугілля відкритим способом.
На початку 50-х років у колгоспі вже було кілька «полуторок». Рогальський завжди міг домовитися з головою і возив учнів у Черкаси, у Канів: у кузов накидали багатенька соломи, застеляли ряднами й сідали, як курчата, виглядаючи з-за бортів.
Згодом почали їздити до Києва. Машиною підвозили учнів до залізничної станції, а вже поїздом — до столиці, де кілька днів ночували у спортзалі якоїсь школи, попередньо домовившись, без особливих зручностей, проте вволю надивлялись, набирались вражень.
Учитель вважав, що кожній сільській дитині треба побувати в столиці, відвідати планетарій, історичний музей, Лавру. Водив нас у панорамне і стереокіно, катав по Дніпру й на фунікулері. Дивом дивуюся, як йому вистачало на все це сил і енергії... Окрім того, що возив учнів, і сам об’їздив майже увесь бувший Радянський Союз. Жалкував тільки, що до Далекого Сходу не добрався.
Тому й географія у його викладі була не книжною, а «живою», розповіді — захоплюючими, і лектор з нього був чудовий.
Часом, звичайно, траплялися й курйозні випадки, а як на наш час, — неймовірні. Як правило, до Києва їздили влітку. Того дня зранку пішов дощ, і частина учнів, дбаючи про чистоту й збереження взуття, прийшла босоніж, що тоді, до речі, було явищем звичайним. Біля школи помили ноги, повзувалися, а Петро Іваненко припізнився, тому відразу ж поспішив у клас, де вже зібралася група. Сандалі поклав під парту, аж тут і машина під’їхала, щоб везти на
