На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Вони таки одружились, хоч Марина, його молода дружина, була начисто позбавлена і голосу, і слуху. Дід Андрій спочатку не здавався — будь-що хотів навчити її хоча б танцювати. Якось умовив кума, поставив йому четвертину горілки, і той цілий вечір під акомпанемент друга «крутив» Марину на всі боки, відробляючи елементи танцю, але так і не спромігся, не подолав бар’єру чи то справді безталанності, чи закомплексованості молодої жінки.

Про це вона сама мені розповідала, будучи вже в поважному віці...

Проте дід Андрій все ж реалізував своє неабияке музичне обдарування: усі діти в сім’ї, а їх було шестеро, мали добрий слух і голос. Отож довгими зимовими вечорами, як розповідала мама, він садив у кружка старшеньких, давав у руки інструменти — балалайку, мандоліну, гітари — й починалося музикування. Частіше просто грали, а інколи й співали з супроводом і без нього.

Думаю, що найбільшою мірою таланти батька, і то не тільки музичні, успадкував Іван, середній син, улюбленець сім’ї, для якого спів часто ставав потребою життя. Проте і мамі моїй, найстаршій доньці, дісталося немало: мала гарне колоратурне сопрано, неабиякий слух, а пісень знала безліч... Довго співала у хорі, яким керував Микола Сокирко, відомий тоді в нашій області хоровий диригент. Його хор навіть знімався в одному з перших фільмів Миколи Мащенка «Пісні над Дніпром».

Згодом я зрозуміла, чому прабабуся завжди плакала, коли мама співала. Певно, чувся їй власний, ще молодий і свіжий голос...

На жаль, жоден з них не мав музичної освіти, не реалізував себе. Та й повну середню спеціальну освіту мала лише мама, хоча цілком можливо, що з її чудовим голосом могла б стати професійною співачкою.

Неабияким талантом Господь обдарував і мою тітку Варю, молодшу мамину сестру — мала сильний, красивий альт, навіть знаменитий твір А.Пашкевича «Степом, степом» заспівувала.

Цікаво, що майже всі невістки й зяті у цій сім’ї також були людьми співучими. Незабутні враження мого дитинства пов’язані з тими днями, коли всі збиралися у батьківській хаті на якесь свято й співали. Який же то був спів! Кожен, здавалось, вкладав душу і в слова, і в мелодію...

Думається мені, що поки звучала та пісня, вона єднала їх, відсувала дріб’язковість побуту, мирила й голубила.

В часи мого дитинства пісня звучала скрізь — і в хорових колективах, і на гулянках, і на святах, і просто як спосіб відпочинку. Жилося важко, нужденно, але жінки й дівчата ішли з поля й співали, щоб почули всі: вже додому з роботи ідуть. У свята й вихідні дівчата збиралися до когось поговорити й поспівати — то вже обов’язково.

У перше десятиріччя по війні весілля в селах відбувалися за повним народним сценарієм, а тому співи дружок по селу сповіщали людям: «іде весільний почет», чи «наближається весільний поїзд». Дружки були, як і годиться, голосисті й намагалися «переспівати» іншу групу, якщо чули їх спів здалеку. Ми, дітвора, приходили на весілля, годинами стояли в дворі, дивилися і слухали, слухали... Це була дивовижно гарна вистава, особливо, якщо ще й музики добре грали, а староста — умілий і досвідчений.

У школі ми також співали, причому більше «для себе», аніж на сцені. Спочатку, ясна річ, репертуар складали фронтові й народні пісні, а коли вже з’явилось радіо, то стали переймати популярні тоді мелодії, записувати «на слух», заводили пісенники, розмальовували їх...

Більшість пісень того часу й справді були не тільки мелодійними, а й змістовними і... чистими, бо оспівували прекрасні людські почуття. Мабуть, у той час навіть божевільний не наважився б заспівати: «И целуй меня везде, я ведь взрослая уже». Або ще краще: «Девочкой своєю ты меня назови, а потом прогони... и люби просто так...»

З нами, учнями, в різних поїздках, на роботі співали й учителі, і мій класний керівник Тетяна Юхимівна, а особливо пристрасний любитель співу географ Г. О. Рогальський. Ми знали, що його улюбленою була пісня про вдову і її сина — «Понад лугом зелененьким», а тому коли починали її співати молодими незміцнілими голосами, то він обов’язково вплітав і свій чистий баритон. Пісня нас зближувала, дарувала якесь особливе порозуміння й взаємоповагу.

Зараз вона все рідше й рідше лунає у гурті, у сім’ї: молодь замінила це хрипливими магнітофонами, з яких рветься безкінечне й безтямне гупання ударних інструментів, якийсь псевдоафриканський ритм, а старші люди просто... втомилися. Одні—душею, а інші — тому, що мають лише особливий внутрішній, тепер такий модний, новочасний слух: як би де урвати, не пропустити, побільше вигадати, випередити за рівнем достатку сусіда й кума. Від цього товщає шкіра, притуплюються емоції, зводячись до традиційних розмов про те, як «посиділи», «відірвались», «врізали», «гульнули» і т.д. І, як каже відомий український гуморист Євген Дудар, «кожен топиться у власному салі».

Тим-то й пісні зараз звучать відповідні, вірніше, не пісні, а «шлягери», «хіти», які на сцені обов’язково виконуються у напівоголеному вигляді й з такими вихилясами, що й дикуни в еротичних ритуальних танцях позаздрили б... А чому обов’язково треба співати «нявкаючим» гунявим голосом особи середнього роду, завиваючи й повторюючи одну й ту ж фразу десятки разів?

Ясно, що ще, на щастя, трапляються й приємні винятки — справді талановиті виконавці й хороші музичні твори. Жаль, що тільки винятки. Та й старовинні народні пісні потроху забуваються, зникають з цього життя, як і їх колишні творці — сільські люди.

Але існує думка, що дійшовши до межі крайнього падіння (а це вже є), уся ця «попса» (слово ж яке!) почне шукати чистоти, бо вижити, звісно, можна тільки за рахунок екологічно чистої продукції-джерельно-пречистої народної пісні.

...А народна пісня по-давньому хвилює й радує мене, як і багатьох інших людей, дарує щасливі миті, зігріває й очищає душу.