Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Поезія » На кленовім мості - Світлана Дремлюк

На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Читаємо онлайн На кленовім мості - Світлана Дремлюк
й діда немає вдома — на громадських роботах. В хаті порядкують прабабуся й тьотя Дуня. Раптом заходить чоловік у сіро-зеленому одязі з автоматом на шиї й починає вимагати, щоб йому відчинили двері в кімнату мами. Певне, побачивши замок на дверях, сподівався знайти там щось цінніше, аніж те, що побачив у цій убогій хатині. Не дочекавшись, починає сам відкривати замок. І тут лунає, як завжди рішучий, голос прабаби:

— Ану, собача душа, одійди від дверей! Чого замок крутиш?

На це німець відповідає коротко: «Не понімай». Він продовжує крутити замок, намагаючись вирвати скоби. Тоді відбувається щось неймовірне: бабуся бере його «за барки» і відтягує від дверей. Тьотя хапає мене на руки, готуючись до найстрашнішого, і завмирає. Раптом солдат повертається до старої обличчям і наставляє на неї дуло автомата. І тоді тьотя, а за нею і я, починаємо так кричати, плакати, просити, що він, люто глянувши на нас, виходить з хати...

Невдовзі після цієї пригоди мама перебирається зі мною у віддалений хутір, де жили її рідні. Здавалось, що там буде безпечніше. Але все склалося інакше: на території радгоспу, кілометрів півтора-два від хутора, розташувалась есесівська частина. Час від часу вони здійснювали наскоки на сусідні населені пункти, в тому числі й хутір. Трохи рятувало те, що чорний одяг вершників взимку бачили за півтора кілометри, а тому встигали дещо заховати, а молоді люди, накинувши білі рядна чи простирадла, городами тікали вниз і ховались від облави по ярах. Звичайно, не всі нальоти закінчувались благополучно, особливо пізно ввечері: молодь забирали й вивозили в неволю. Саме так потрапив під облаву молодший мамин брат, якому було лише 16 років.

Забирали все: худобу, продукти, посуд, навіть меблі. Пам’ятаю, як одного разу нас, малих, швидко випровадили на піч й посадили там на посуд і теплий одяг, як зайшли до кімнати люди в чорному, як бабуся Марина пояснювала, що у нас зараза — віспа, чоловіки швидко вийшли, а ми раділи — вдалося!

Але справжнє пекло почалося в січні 1943 року, коли почалися Корсунь-Шевченківська битва і наш «віддалений» хутір став рубежем: зі сходу гриміли гармати радянських військ, а з південного заходу—німецькі. Снаряди падали так близько і так часто, що, здавалося, це не скінчиться ніколи. Падали дерева, горіли хати, повітки. До цього часу відчуваю отой моторошний стан тривоги й безвиході, котрий охоплював старших, доводив їх до розпачу. Бабуся Марина чомусь усе поривалась ховатись під піччю... Мама умовляла спуститись в льох... І ось ми в льоху, сидимо на картоплі між діжками. Холодно, незручно, а вибухи гримлять все ближче, потім крики, постріли —до хутора вступили наші. Скориставшись затишшям, ідемо в хату, щоб погрітися. В теплу кімнату набивається чимало людей: наша сім’я, кілька знайомих і офіцерів. За два кілометри був ворог, тривав обстріл. До артилеристів приєдналися снайпери і коректировщики — з висоти труби сахзаводу хутір було видно, як на долоні.

Пам’ятаю, як ускочив військовий:

Товарищ капитан! Стреляют прицельно — коня убили!

А ты сам цел-невредим? Черт с ним, с конем!

І раптом страшний вибух стрясає хату, усе темніє, якась сила викидає мене з кімнати в кухню, всі двері відчинено, я кричу від страху й бачу, як ведуть і несуть закривавлених бійців — у хату потрапив снаряд. Через якихось півгодини мама, почувши мій крик, прийшла до тями й зуміла вибратись з-під завалу, допомогла й іншим. Коли розвиднилось, ми побачили, що в кімнаті не стало стіни, а на місці ліжка— яма. Там ще годину тому лежала бабуся, наша приятелька. Відкопали контужену, напівживу тьотю Дуню, вивели пораненого в голову капітана — він осліп. Решта людей відбулися травмами, але залишилися живими.

Скоро почався новий наступ, звільнили сахзавод і містечко. І досі перед очима безліч розбитої техніки, трупи коней і людей, а гільзами від патронів деякі місця, особливо ближче до заводу, були усіяні, наче лушпинням від насіння.

Пізніше мама дізналася про трагедію сім’ї своєї кращої шкільної подруги Валі Якубовської. Вони залишились на території селища сахзаводу, а шли почався наступ, як і ми, спустилися в підвал. Есесівці, відступаючи, йшли попід хатами і розстрілювали всіх, кого знаходили. Почувши стрілянину, чоловік Валі схопив старшого хлопчика й кинувся тікати, та кулі наздогнали їх прямо посеред вулиці, а решту сім’ї розстріляли в підвалі. Так і поховали їх усіх разом із сусідами в братській могилі поблизу рідної оселі.

Десь років через десять на цій вулиці оселилася моя тьотя зі своїм чоловіком — білорусом. Дізнавшись про трагедію сім’ї Якубовських, він розповів про свою: рідне село фашисти спалили дощенту, а окремі хати — разом з їх мешканцями. Частині людей вдалося заховатися в лісі і в очереті біля річки, проте встигли не всі. У вогні загинула мати, а маленького племінника догнав есесівець і кинув у палаючу хату. Це сталося прямо на очах у матері хлопчика.

Була у білорусів Хатинь, село, в яшму фашисти знищили усіх жителів, а у нас на Черкащині був хутір Вдовичино, поблизу Чигирина, де так само загинули усі жителі...

А тоді, після визволення нашого краю, настали тривожні місяці чекання листів з фронту від мого батька, звісток від діда Андрія, дядька Івана... Ніхто ще не знав, що батько поліг під Москвою в грудні 1941 року, а діда й дядька ми дочекалися.

Дідусь Андрій, мамин батько, на початку війни потрапив у оточення, а потім—до концтабору у м.Сміла. Якось зумів передати звістку додому, і бабуся Марина, ризикуючи життям, Їздила до нього, щоб хоч трохи підтримати, врятувати від голоду. Та, мабуть, врятувало його те, що він був майстром на всі руки, а тому час від часу не йшов на роботу у каменоломню, а шив чоботи чи ремонтував щось. Інакше міг би не витримати. Відступаючи, фашисти зігнали усіх в’язнів до бараків, забили двері й почали обливати бензином, проте підпалити не встигли — прорвалися радянські танки. Тих в’язнів, що ще трималися на ногах, а серед них був і мій дідусь, взяли в діючу армію, в основному в господарські підрозділи, — в 1944 році вже не

Відгуки про книгу На кленовім мості - Світлана Дремлюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: