Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Поезія » На кленовім мості - Світлана Дремлюк

На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Читаємо онлайн На кленовім мості - Світлана Дремлюк
домашніх клопотів ліг на плечі старшого.

Дуже хотів учитися, а тому після закінчення неповної середньої школи вступив до Корсунської педшколи. Це був початок 30-х років — голод, невлаштованість, бідність. Ходили додому потеплій погоді пішки 15-18 км. Проте вчився добре, жадібно сприймаючи все нове. Після педшколи якийсь час вчителював у рідному селі, а потім вступив на заочний відділ Житомирського педінституту й почав працювати директором школи у сусідньому селі Воронівці. Якраз у цей час познайомився і одружився з молодою вчителькою Антоніною, котра таж закінчила Корсунську педшколу. Вони були гарною парою: сіроокий русявий широкоплечий хлопець і тоненька голубоока дівчина з розкішними довгими косами. Стали працювати разом у Воронівці. Там у травні 1939 року у них народилась дочка, яку батько, котрий так хотів саме дочки (мабуть, тому, що не мав сестер), назвав Світланою.

Батько багато часу віддавав школі, громадській роботі. Вважався грамотним, розумним вчителем, хорошим лектором. Колишні учні згадують його емоційні й змістовні розповіді на уроках української літератури, власні вірші, прочитані їм. На жаль, уціліли тільки два, останні.

Як на той час, батько мав гарну бібліотеку, любив музику, зібрав досить багату фонотеку до патефону. Сам не мав ні слуху, ні голосу, але дуже любив, коли співала мати, її сім’я.

Влітку 1940 року батька викликали до військкомату, попередили, щоб чекав повістки. Переїхали в райцентр Вільшану до маминого дідуся. Батько став тимчасово працювати інспектором райвно, а на початку листопада його направили на навчання до Смоленського стрілково-кулеметного училища. Останнє цивільне фото: батько, стрижений «під нуль», надто зосереджений, і мама, із прикушеною губою, тримаючи руки в кишенях. Вона ніяк тоді не хотіла фотографуватись — батько попросив.

Якими вони були, останні роки й місяці життя батька? Багато читав, мріяв про подорожі, дуже хотів жити в Корсуні — місті своєї юності...

Коли він йшов до війська, мені було всього 7 місяців. Через 2 місяці батько повернувся на 4 дні: дали дозвіл поїхати на похорони брата, теж курсанта, та він, зрозумівши, що не встигне, вирішив завернути додому, побачити сім’ю. Як вияснилось, — попрощатись. Коли від’їжджав, кілька разів повертався від саней до хати — мама втрачала свідомість...

Пізніше мама розповідала, що за цей короткий час батько змінився, по-іншому став сприймати деякі події. Адже він формувався під впливом свого батька, одного з перших комуністів села, сам, ставши членом партії, був дуже відданим, не допускав, щоб в його присутності висловлювались якісь сумніви чи осуд дій партії й уряду. І ось тоді, восени 1940 року, бачачи обстановку в армії, в країні, він сказав мамі: «Я багато чого зрозумів, зараз будував би своє життя по-іншому».

У листах, які ще йшли із Смоленська, цензура закреслювала окремі слова й рядки. Проте батько, хоч і відчував напруженість обстановки, жив надією. В одному з останніх листів, написаних на початку червня 1941 року, писав, що незабаром випуск, що вже одержав направлення у військову частину, влаштується і відразу ж забере сім’ю.

Листи батька того періоду, як розповідала мама, були теплими, щирими, а деякі — написані віршами. Нічого дивного: мамі було на той час 22, а батькові — 26 років. На жаль, жоден лист не зберігся — пропали разом з іншими цінними паперами під час есесівської облави. Збереглося кілька віршованих рядків, написаних в час короткої відпустки:

Я відчуваю рук твоїх тепло, І голос твій до мене лине...

... Коли я закінчила інститут, десь років через двадцять після війни, то сама почала шукати сліди батька, писати в різні інстанції. І майже через 40 років, коли вже працювала в місті Корсунь-Шевченківському, за порадою одного з ветеранів війни написала спочатку до Центрального архівного управління, а потім — в Комітет ветеранів 112-ої стрілкової дивізії. Одержала адреси кількох ветеранів і написала їм. Найбільш докладною була розповідь москвича Прокопова, людини не тільки ерудованої, а й уважної, доброзичливої. Власне, він написав кілька листів, а потім вислав (із проханням повернути) і спогади генерала Бегичева, комдива. Як пояснив Проколов, то був самвидат, бо на книгу генерал «не потягнув», але, як я зрозуміла, цю книгу ніколи б і не надрукували, бо про війну тоді було прийнято писати виключно у піднесеному тоні, вихваляючи стійкість і героїзм воїнів. Саме про це, але без вихваляння, і йшлося в тій тоненькій, написаній сухуватою мовою, лише з використанням цифр, дат, назв, та досить страшній по своїй суті, книжечці.

На початку було подано коротку історію створення дивізії, а потім — про бої під Москвою, про ту славнозвісну битву, коли ворога було вперше зупинено й відкинуто від столиці, про тяжкі, виснажливі бої, нестачу боєприпасів і спорядження.

У вирішальних боях грудня 1941 року в дивізії була саперна лопатка на трьох, а часом і одна гвинтівка на двох. Втрати були такими, що після завершення битви дивізію просто розформували, направивши небагатьох, живих і неушкоджених, в інші військові частини.

Одночасно Проколов написав: «Шановна Світлана Павлівна, я, на жаль, не зустрічався з вашим батьком, але повірте, що він у грудні 1941 року загинув під Москвою смертю героя. Інакше у тій обстановці просто не було можливості загинути». Далі він писав, що до 13 грудня 1941 року в дивізії знали число своїх втрат, по можливості хоронили загиблих, але з 13 по 21 грудня обстановка надто ускладнилась. Кожне село і кожен оборонний пункт переходили з рук в руки щодня або й по кілька разів на день. Тоді вже втратили лік: не знали ні числа убитих, ні поранених, ні зниклих безслідно.

Інший ветеран писав, що були моменти, коли втрачалось сприйняття часу, місця...

Ось тоді й з’ясувалося більш-менш точно, що батько загинув у грудні 1941 року, ймовірно неподалік Рузи, де були особливо жорстокі бої. Буваючи на мітингах пам’яті, до щему в серці відчувала, як хочеться покласти квіти на могилу батька, вклонитись його праху. Писала тепер уже у військкомати, школи Московської

Відгуки про книгу На кленовім мості - Світлана Дремлюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: