Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
Туди, де воду грішниці беруть,
Так на пісок несла ця річка воду,
82 Собі в камінні прокладавши путь.
І я помислив, а чи не сюдою
Удвох нам треба далі йти, мабуть.
85 «З усього, що ми бачили з тобою
Відколи перейшли той вхід, куди
Усім пройти приречено судьбою,
88 Такої погляд твій не знав води,
Щоб викликала сильне здивування;
Вона вгашає всі вогню сліди», —
91 Так вождь свої закінчив міркування,
І я просив, нехай не відмовля
В поживі, раз моє збудив бажання.
94 «У морі спорожніла є земля, —
Почав він, – що спрадавна Крітом звали,
Коли ще світ наш був як немовля.
97 Там є гора, яку в віках вславляли
Струмки й діброви; Іда – назва їй:
Тепер її потроху занедбали.
100 Там Реї син у схованці своїй
Безпечно спав, і мати його крики
Глушила в галасливості бучній.
103 У тій горі стоїть старик великий,
Що від Дам’яти спину відверта,
Як в дзеркалі, у Римі бачить лики.
106 А голова вся щирозолота.
І щиросрібні в нього руки й плечі,
А з міді все – до низу живота.
109 І дві ноги суціль – залізні речі,
Крім глиняної правої ступні,
Яка важкі трима кістки старечі.
112 Крім золота, на часточки дрібні
Потріскане все тіло, і холоне
Сльоза із щілин на печернім дні
115 І в Ахероні, Стіксі й Флегетоні
Тече цим долом, де мерцям тюрма;
Скидаючи ті струмені червоні
118 В провалля, звідки виходу нема,
Утворюючи став, що звуть Коцітом.
Ти вздриш його, тож мовити дарма».
121 І я йому: «У разі нашим світом
Ще протікає цей страшний потік,
Чому лиш тут для ока став одкритим?»
124 І він: «Ця вирва – наче лійка рік.
Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;
Йдучи по ній униз у лівий бік,
127 Всього іще не обійшли ми кола,
Й яких новин нам не пошле Плутон,
Від здивування ти не зморщуй чола».
130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,
Де Лета? Проминаєш це мовчанням,
А той тече, ти кажеш, з слізних лон?»
133 І він: «Обом я радий запитанням,
Та відповіддю на одне із них
Звучить тут струм червоним клекотанням.
136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,
А там, куди приходять обмиватись,
Коли зника спокутуваний гріх. —
139 І ще сказав: – Пора нам відправлятись
Туди, де буде найзручніше нам,
Де ноги в нас не будуть обпікатись,
142 Бо гасить пара всякий вогник там».
ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
1 По березі пішли ми кам’яному,
Й туман густий на річку всюди ліг,
І від огню вода ховалась в ньому.
4 Як межи Бруджею й Гвідзантом ріг
Фламандці обвели високим валом,
Щоб поміж ними й морем став поріг,
7 А Падуя від Бренти з її шалом
Люд захища й трудів його плоди,
Як в К’ярентані стане жар чималим, —
10 Так само й тут, хоч камінь і твердий,
Поставив майстер мури неширокі,
Щоб захистити сушу від води.
13 Від лісу в даль ступали наші кроки,
Що вже крізь випари з усіх калюж
Його не бачили б і гостроокі, —
18 Коли зустрілось нам чимало душ,
І межи них почулись різні толки,
І стали всі вони у нас чимдуж
19 Вдивлятись, мов у кам’яні осколки
На стежці в промені молодика,
Мов дід-кравець шукає вушко в голки, —
22 Так оглядала нас юрма бридка;
Аж раптом хтось мене смикнув за полу
І вигукнув: «О, дивина яка!»
25 Коли торкнувся він мого подолу,
До нього враз я голову нагнув
І, розглядаючи фігуру кволу,
28 Не так пізнав, а серцем я збагнув
Лице, скоричнявіле від скорботи,
Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.
31 І він: «О сину мій, чи ти не проти,
Щоб міг Брунетто сер Латіні з мить
Пройти з тобою рухові навпроти?»
34 І я відмовив: «Це й мені кортить.
А хочете, то сядемо із вами
На хвильку, як супутник мій звелить».
37 «О сину, – він сказав, – з цієї ями
На мить хто стане, стане той навік,
Щоб вік пектись безжальними вогнями.
40 Отож ідіть вперед, піду я вбік.
А радісні хвилини як пролинуть,
До тих вернусь, хто йти в огні привик».
43 Я не наважувався берег кинуть,
Але чолом схилявся до плеча,
Мов той, хто має гостя в шані стрінуть.
46 І він почав: «Чи доля, чи случай
Веде сюди тебе, іще живого?
І хто це путь для тебе визнача?»
49 «Там, нагорі, в цвіту життя ясного, —
Я мовив, – я в долині заблукав,
Як ще не вийшов строк життя мойого,
52 А вчора вранці з неї відступав,
І цей вернув мене й повів стезею,
Яку він добре, як я бачу, знав».
55 І він: «За провідною йди зорею,
Й дороги в гавань слави приведуть,
Як стежив я за долею твоєю,
58 Якби не мав так рано я заснуть,
То, бачачи небес таке сприяння,
Я прагнув би тобі полегшить путь.
61 Але народ, відомий з хизування,
Що з Ф’єзоле зійшов колись, малий,
І грубих звичаїв зберіг владання,
64 Тобі він за добро помститься, злий, —
І вірно це: на дикій горобині
Іще ніколи смокви не росли.
67 Сліпим у світі дражнять ще донині
Цей люд пихатий, заздрісний, скупий;
Самий зв’язок з ним чинить зло людині.
70 Прославить доля так твої стопи,
Що кожна з партій вишкерить голодну
Пащеку,
