Том 7 - Леся Українка

— Так, я знаю. Але... ті справи...

— Ми, власне, прийшли, щоб скінчити з тими справами.

— Але я не знаю достотне тих стосунків, скільки того довгу... і взагалі...

— Ну, ми будем зараз то показувати! — і з тими словами один з вірителів витяг з кишені спору пачку вексельових рахунків; потім, бачачи, що Софія не зважується і взятись до тієї папуші, додав: — А от і загальна сума всіх довгів.

Софія глянула на ту «загальну суму», і в очах їй блиснула розпука.

— Коли ж я повинна сеє сплатити? — спитала.

— Зараз! — відказали в один голос вірителі.

— Але ж... се неможливо! Я не можу сплатити вам такої суми зараз! — тремтячим голосом вимовила Софія.

— То ми будем описувати ваш дім,— спокійно відповіли вірителі.

Потім вони перекинулись між собою скількома незрозумілими словами і вийшли з хати, не глянувши на скаменілу Софію.

Софія стояла нерухомо, безвладно опустивши руки, обличчя її мало вираз дитячої безпорадності. Але зненацька їй в очах прокинувся якийсь промінь надії. «Я пошлю телеграму таткові! — пронеслась у неї думка.— Так, він певне може помогти мені! Він мусить помогти!» Вона швиденько написала скілька слів на клаптику паперу, хутенько вбралась і поїхала сама на телеграф. Спершу вона нікого, нічого не бачила навкруги себе і власні думки снувались без ладу в голові, але потім, під впливом ясного, свіжого, зимового ранку і тієї веселої, гучної юрби, що снувалась бадьоро вулицями, думки її стали спокійніші. «Так, так, напевне татко визволить мене з сеї напасті!» — думала вона і дивилась перед себе з надією.

Вернувшись від телеграфу додому, вона застала вжо там вірителів, що походжали по всіх кімнатах певною, вільною походкою і наглядали, як описують всі речі. Софію се вразило страшенно. «Вже! Так хутко!.. Боже! Куди ж я подінусь!» — вона з жахом вибігла знов на вулицю. Вона йшла, бігла, сама не знала куди. «Що робити? Поки-то прийде відповідь таткова, а тут!.. Ні, треба кудись іти, когось порадитись! Кого ж? Хіба піти до тітки? Ні,— вона завжди була непривітна до мене,— не піду... До кого ж я вдамся? — Софія спинилась...— Піду до баронеси!» — несподівано зважила вона. Софія сама не знала, звідки прийшло їй те на думку і чого, власне, має вона там шукати поради, але не час було розважати над тим. Хутко прийшла до дому баронеси, раптово, поривчасто подзвонила і спитала, чи дома баронеса і чи приймає. Слуга пішов і вернувся з відповіддю, що баронеса нікого не приймає. Одначе Софія, мовивши, що конечне мусить бачити баронесу, швидко подалась у кімнати. Не заставши нікого в салоні, вона вступила до будуара.

Баронеса була сама в будуарі. Вона сиділа перед коминком на великому вигідному фотелі; сеє вона дозволяла собі тільки без сторонніх людей, знати ж було, що вона нікого не ждала. Сиділа вона, відкинувшись на спинку фотеля, але постать її була випростана (горбитись вона не звикла). Вбрана вона була тепло і закутана була в не менше теплій шалі, хоча у кімнаті і так було тепло, а перед коминком навіть гаряче. Очі її дивились на вогонь, на гордому, колись гарному обличчі панувала сувора задума. Від тих дум брови зсунулись, очі дивились надто поважно, а вид здавався ще старішим.

Зненацька увійшла Софія. Баронеса здригнулась і прикро споглянула на Софію.

— Ах, ви так несподівано увійшли! — мовила, розтягаючи слова, то ж було знаком прикрого настрою.

— Вибачайте, баронесо! — озвалась до неї Софія збентежена.— Я ніколи б не відважилась турбувати вас, але тепер... в таку хвилину...

— Чим можу служити? — запитала знов так само баронеса.

— Ви знаєте мої нещасні обставини!.. Чи сподівалась я, що се так може далеко зайти... ах, се так несподівано!..

— Почасти, я думаю, се могло бути сподівано. Повне ж, для вас не були таємницею справи небіжчика вашого мужа: іі n’etait pas un richard9. Велика шкода, що так сталося, але треба було б завчасу подумати о тім. II fallut etre un peu economes 10.

— Ox, так!., тоді!., хто ж знав.. Тепер нещастя, така руїна... все описують!..— і Софія слізьми умилася.

Баронеса насупилась і почала дивитись в другий бік. «Уоііа une scene bien bete!» 11 — думала вона.

— Заспокойтесь, немае чого так надто десперува-ти,— вдалась вона знов до Софії,— хоч, справді, не знаю, чим би могла вам порадити.

Софія трохи стишилась від холодного тону баронеси.

— Я думаю, ви, баронесо, яко давній друг князеві, і при тому ваші зв’язки в світі...

— Що ж, се тут не поможе! Я не знаю, що б вам сказати... Хіба вже при таких обставинах, si votre situation est si extreme 12, вам прийдеться, може, подумать

о місці...

— О якому місці? — запитала Софія.

— О якому-небудь обов’язку, наприклад — місце гувернантки...

— Я? За гувернантку? — перепитала Софія паче непритомно, мов не розуміла значення речей баронеси.

— Так, за гувернантку. Врешті, ви, може, й справді не в стані бути нею,— votre education n’est pas si faite 13. Адже ж ви, певне, не можете давати лекцій музики? Ви учились музики?

— Я вчилась тільки співу!.. Та ні, се неможливо, я про се не можу навіть думати! — сказала Софія, вставши стурбована, сливе ображена.— Не можу! та й не хотіла б!

— Ну, в такім разі, коли ви не можете бути за гувернантку,— провадила далі баронеса байдужим голосом, незважаючи на турботу Софії,— то в такім разі вам прийдеться хіба шукати місця компаньйонки, се не потребує великої едукації. Та от, наприклад,— я їду хутко на води за границю і, власне, бажала б мати при собі яку особу pour la compagnie 1. При ваших крайніх обставинах...