Том 7 - Леся Українка

Князь не знав, що йому відповісти на таке запитання, і сидів який час мовчки. Далі він знову несміло зняв річ:

— Я хотів тільки сказати, що нам би пора...

— їхать до баронеси,— перебила Софія»— сподіваюсь, «ощадність» не перешкодить нам у сьому?

— Але ж, Sophie...

— Я думаю, нашу розмову ми можем і потім докінчити, а тепер я піду вбиратись, бо й так пізно.

Але князь більш не важився кінчати тієї розмови. Софія теж не верталась до неї, князь шукав поради між своїми рахунками. Тим часом справи все гіршали* дедалі вірителі почали навідуватись частенько.

«Що тут робити? Що робити? — в розпуці питав сам себе князь, ходячи шпарко туди й сюди по кімнаті.— Ні, так не можна! Я мушу їхати до Турковського на пораду,— він чоловік свідомий, він мусить мені порадити, хоч би задля своєї дочки! Не може бути, щоб з моїх домів не було мені користі. Я їду до нього!..» — і князь подався було до дверей, але йому назустріч входив слуга і зараз же подав якийсь лист князеві.

— Поклади на столі,— мовив князь, не глянувши на той лист.

— Ясний пане! Якийсь хлопець приніс сього листа і казав, що пан Турковський просив якнайскоріше доручити листа ясному панові.

— Добре, можеш собі йти!

Слуга вийшов. Князь сів і почав пильно читати, зсунувши брови. На лиці видно було дивування, далі неспокій, сливе жах.

Турковський просив у листі вибачення, що не прибув сам до князя, аби розмовитися з ним особисто. Потім він доносив князеві, що полишає службу через те, що літа й здоров’я не дозволяють йому клопотатись такими трудними справами. Далі до листа додані були рахунки плати комірної, яку зміг зібрати Турковський; взагалі плати вийшло дуже мало, але Турковський поясняв се тим, що деякі з комірників давніш поплатили,

з другими знов вийшли якісь «пепорозутѵііпня», до того ремонт потребував немало грошей. В кінці Турковський додавав, що виїжджає в село, недавно куплене,— як то відомо князеві,— пильні справи того вимагають. Одначе пап Турковський сподівався, що матиме ще не раз втіху побачення з князем, хоч до літа се навряд чи буде можливим.

Дочитавши листа, князь устав і міцно задзвонив. Слуга миттю з’явився на порозі.

— Де той, що листа приніс? — запитав князь.

— Він пішов, ясний пане,— казав, що відповіді не треба.

— Ти сам занесеш панові Турковському листа.

— Ясний пане,— перебив несміло слуга,— той хлопець казав, що папа Турковського нема...

— Знаю! іди собі! — відмовив гнівно князь, і слуга зник.

Князь кинувсь на фотель і впав у тяжку задуму.

Далі встав і відчинив вікно. Астма душила його. Остатнього часу надто часто вона приступала до нього. Розпука і гнів робили приступ ще тяжчим.

— Стара лисиця той Турковський! А я? Де мої очі були?! Ах, що робити? Що робити?

— Ясний пане! Зільберштейн і Фліттергольд просять побачитися з ясним паном.

— Хай пождуть! — ледве мовив князь, не обертаючись до слуги.

Через хвилину слуга знов увійшов.

— Розовський і Мошицький бажають на одну хвилину бачитися з ясним паном!

Князь обернувсь і хотів поступити до дверей, але не міг і в знесиллі впав на фотель.

— Клич... пані!..— здавленим голосом вимовив.

Софія стурбована вбігла в кімнату. Схопила за руку

князя, раптом зблідла і затремтіла. ,

— Лікаря! — скрикнула.

Але вже лікар не приніс ніякої потіхи. Софія стала вдовою!

Раптова смерть чоловіка вразила її. Так хутко, так несподівано вдовою зостатись! Вона стояла, дивилась непритомно і мов хотіла щось пригадати, щось зрозуміти. «Як се? що се? що се буде?» — питав її безпорадний погляд. Раптом погляд її знов упав на мертвого чоловіка, вона затремтіла, неначе від жаху, закрила руками лице і зомліла. Слуги кинулись до неї, подаючи поміч, і потім довго розмовляли між собою і дивували з горя молодої княгині.

Софію занесли в будуар ледве притомну і положили на канапці. Перша її думка, як прийшла вона до тямку, була: «Ах, що буде зо мною?..»

Похорони князя були тихі, не дуже бучні. В світі мало говорили про його смерть, далеко більш говорилось про несподівану руїну його маєтку: «Се pauvre

comte s’etait done гиіпё!» 7 — говорили одні. «Хто б міг сподіватись?» — казали другі. «Ainsi va le monde!» 8 — додавали інші, а врешті хутко се ні для кого не було більш цікавим.

V

Софія сиділа на канапці в чорній жалобній сукні. Вираз її обличчя не зовсім відповідав смутковому убранню,— на лиці скоріш дивування видко було, аніж смуток. «Що ж буде далі?» — говорив її погляд.

— Вибачайте, ясна пані! — мовила, увійшовши, служниця — єдина, що зосталась при Софії,— вибачайте, там якісь панове бажають бачити ясну паню.

— Я не приймаю нікого.

— Вони кажуть, що конечне мусять бачитись. Казали, що готові цілий день ждати.

— Ах, як се нудно! Ну, добре, я вийду.

В салоні її дожидало троє людей. Елегантний салоник, певне, ніколи не бачив таких гостей. Обличчя тих людей були виразно орієнтального типу, їх чорні гострі очі пильно оглядали всі речі в кімнаті і немов міряли саму кімнату. Вони стояли тихо і тільки часами мінялись уривчастими швидкими фразами.

— Ну, і довго нам ще ждати? — запитали вони у служниці, що верталась від Софії.

— Ясна пані зараз вийде,— відмовила служниця, кинувши на їх погляд, повний презирства.

Вони якось дивно переглянулись при слові «ясна пані», однак не сказали нічого. В ту хвилину вступила

Софія. Глянувши на тих людей, Софія змінилась на виду: вона відразу догадалась, що то вірителі.

— Чим можу служити? —• спитала вона їх трохи непевним голосом.

— Сподіваємось, що пані відомо, які стосунки мав з нами покійний князь?