На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Я спробувала щось сказати тепле, хороше, щось заперечити, але, очевидно, не зуміла... Петро Якович мовчки вклонився, посміхнувся якось загадково і пішов собі...

...Того жовтневого дня розгулялося бабине літо. Сонечко пригрівало ласкаво, голублячи пізнім осіннім теплом. На чистому плесі ставка з’явилося кілька човнів. Рибалки помахом руки, а то й вигуками звично вітали один одного.

Через деякий час той, що був зі своїм човном найближче, звернув увагу, що Гришка не видно. Почекав, ще раз глянув: ні, не сидить старий учитель у човні! Взяв весла і підгріб ближче. Учитель лежав непорушно, без ознак життя. Хвиля тихенько погойдувала човен серед води, шелестіли очерети, низько хилили віти верби, неначе віддаючи йому останню шану.

Канали людської пам’яті наскільки глибокі й звивисті, що, мабуть, жодному новочасному технічному пристроєві не вдасться прочитати до кінця все те, що пишеться й карбується там роками, ховаючись у глибинах, тонучи, як у воді.

Дитяча пам’ять ще більш надійна й глибока, чого ми, дорослі, інколи й недооцінюємо. В ній ховається так багато цікавого, значущого, що люди і не усвідомлюють цього упродовж багатьох і багатьох років життя. І вже потім, з часом, коли навчишся бачити далі й розуміти глибше, виринає в пам’яті якась згадка, подія чи зустріч і починає хвилювати тебе, проймає серце щемом або просто будить спогади й роздуми...

Було мені тоді дев’ять чи десять років, пам’ятаю, що навчалась ще в початкових класах і потоваришувала з однокласницею, яку звали Фросинка. Власне, я спочатку й увагу на неї звернула саме через ім’я — нечасто так називали дівчаток в моєму селищі.

Вона була висока, худенька, дуже серйозна й небалакуча, але вчилася гарно, як і я, любила чигати. Інколи ми разом ходили до бібліотеки, а по дорозі розмовляли. Фросинка кілька разів заходила до мене додому по книжки, але ненадовго, бо їй не дозволяли затримуватись. А жила вона далеченько від мене.

Одного разу влітку я вирішила занести їй нову книжку, про що ми домовилися раніше. Фросинка розказала, як знайти їхню хату. Та я її відразу впізнала: велика, гарна, дах критий оцинкованим залізом, що на ті часи вже було свідченням достатку. Власне, у дворі було дві хати: стара, де, як сказала Фросинка, жили дід з бабою, й нова, де жив син (батько Фросинки) з сім’єю та його менша незаміжня сестра. Як я зрозуміла, порядки в сім’ї були аж надто строгі й встановлювались вони в основному бабою Настею.

Гуляти в хаті і водити туди подруг не дозволяли — тільки в дворі. Того дня вдома нікого не було, і подруга все ж завела мене в хату. Не приховуючи зацікавленості, я стала роздивлятись.

Кімнат було аж чотири, всі високі, просторі. В кухні, попід самою стелею, були полиці, на яких виставили старовинні тарілки, тарелі й миски. Мабуть, ними ніколи й не користувалися, бо Фросинка сказала, що то ще від прабаби лишилося. В «чистій» кімнаті були старі ікони, фотографії на стінах, а лавки дбайливо застелені барвистими домотканими ряднами й доріжками — усе аж око вбирало. Такі ж добротні яскраві покриття на лежанці й дерев’яних ліжках в іншій кімнаті. Було чисто й холодно, аж моторошно, через відсутність сонця — його світло майже не пробивалося через щільну тінь дерев, які обступали хату. Сутінки ховались по кутках, і здавалося, що в хаті зачаїлось щось таємниче й недобре.

Я вже хотіла виходити, але випадково мій погляд упав на стіни кімнати. Я мимоволі підійшла ближче до напіввідчинених дверей. Захопило дух: таких рушників я ще ніколи не бачила. Вишиті вони були не просто гарно, а досконало. Хміль, виноградні грона, зозулі на калинових гілках, рожі й півні — усе в чорно-червоній барві. Очей не можна було відірвати від тієї дивовижної краси!

Я стояла й дивилась, забувши, що треба йти. І раптом побачила щось зовсім інакше, навіть дивне. Це був рушник, вишитий лише чорними нитками: узор з виноградного листя, а впродовж — ще один, але якийсь дрібний, невиразний. Підійшла ближче, а то не узор, а літери, вишиті щільненько так, в рядок. Стала читати: «Ростив мене батько як високу тополю». — було написано на лівому полотнищі, а на правому — «та віддала мати у тяжку неволю».

— Що це? — запитала я.

— А то моєї покійної тітки Марійки, батькової сестри, останній рушник, — відповіла Фросинка.

— А чого ти кажеш «останній». Чому я про неї не чула?

— Та і я не дуже що знаю, але мама якось розказувала, що баба Настя силою віддала Марійку заміж у заможну сім’ю: Марійка була найстаршою в родині. Дід Андріян був проти, але нічого не міг вдіяти. Знаєш, яка наша баба... Це майже всі рушники Марійчині, а отой, чорний, вона вишивала перед весіллям...

— А що з нею трапилося, Фросинко?

— Кажу ж, що не дуже що знаю. Не говорять про це у нас. Начебто Марійка й року не прожила після одруження. Пішла взимку до ополонки сорочки полоскати, застудилась, а невдовзі й померла...

Дід після смерті Марійки знайшов рушника і сам повісив його у кімнаті. А баба Настя сюди майже й не заходить.

Сонячний промінь пробився крізь щільну завісу листя, ковзнув по підлозі, по стіні, а далі — по рушниках і зупинився на Марійчиному. Мабуть, як і я, відчув чорну гіркоту, сховану в квітках і маленьких літерах.

Моїй дочці Лесі — з любов’ю