На кленовім мості - Світлана Дремлюк
Відтоді для Тодосі потьмарився світ, небо назавжди стало сірим, а весняні голоси оніміли. Відтоді кожної весни, коли одцвітають вишні, вона бачить, як несуть її сина, а вишневі пелюстки обсипають холодними білими сльозами його молоде обличчя й темний кучерявий чуб...
Ще кілька років ходила на роботу, але вже не в ланку — сторожувала на корівнику. Там було спокійніше. Майже не говорила ні з ким, просто мовчки кивала головою, щось потроху і вдома робила по господарству, але скоріше за звичкою, аніж відчуваючи потребу. Поступово вживалася в свою самотність, хоч і не розуміла, як і для чого живе.
— Скриплю собі, як старе дерево. Ніяк буря не зломить, — говорила, коли хто питав про здоров’я.
Так проходив рік за роком. Тодося постаріла, зовсім зігнулася, як і її хата, й повітка, і криниця. Майже увесь город віддала сусідці Ользі, а собі лишила клаптичок, то тепер молоді сусіди помагали засаджувати його весною і збирати восени. А полола помаленьку сама: то на стільчику, то на паличку спираючись.
Як був ще колгосп, то бригадир навідувався, казав, коли топливо завезуть, коли зерна якого випишуть чи соломки. А тепер усе перекрутилося: ні влади, ні ради. Опустіло село — молодші роз’їхались по заробітках, по містах, а старі вимирають потроху або зовсім немічні стали. А вона все живе...
Теплої пори Тодося виходила на вулицю і годинами сиділа на колодці під старою липою. До неї усі вітались, дехто зупинявся, щоб словом перекинутись, — відповідала, хоч пізнавала не всіх, та пильно вдивлялась в кожного добрими, вицвілими від горя і старості сірими очима. Але у селі всі знали Тодосю Чайчиху...
Вертатися у свою пустку не хотілось, проте верталась бо знала, що там її чекають сини й чоловік на фотографіях, прикрашених старовинними рушниками. І батько, й сини були майже одного віку...
А того дня їхав повз двір Степан Гладун своєю конякою та й гукнув до старої:
— Бабо Чайчихо, а чи не треба чого у селі? Я мимо сільради їду, то підвіз би, і назад заберу, як захочете.
Вона й погодилась, бо треба було узнати в сільраді, чи скоро завезуть топливо — вже ж літо кінчається, а ніхто не кує ні меле. Може, забули про бабу? Запнула чистеньку хустину, взула новіші капці. Степан підсадив на воза та й поїхали.
До голови сільради зайшла не зразу — зайнятий був. Вона його ще толком і не знала, бо був не місцевий, недавно переїхав, казали люди. Увійшла, поздоровалась, але він не відповів, а тільки кивнув головою і рукою махнув, щоб сідала: якраз телефон задзвонив. Закінчив розмову, повернув голову, глянув, наче крізь стіну, і відразу:
— Чого ви хотіли, бабо?
— Та я, сину, хотіла про топливо узнати, чи скоро привезуть? Боюсь, щоб холода й негода не застали, бо у нас вулиця така, що не проїдеш тоді.
— От нема вам чого робить, чи що? Тільки голову даремно морочите! Буде наряд — завеземо вам дров. Це ж не тільки від мене залежить, ясно? Ви ж не одна така! Ну, все у вас?
— Усе. Вибачте, що потривожила. Вибачайте. А й справді одна. Одним одна.
Важко піднялась, помалу вийшла з сільради, наче облита крижаною водою.
Надворі якось потемніло, аж моторошно — надходила гроза...
Опустилась на лавку за парканом, не маючи сил іти далі, наче не чула й не бачила нічого од тієї гіркоти, що наповнила душу.
Отямилась від знайомого привітного голосу поштарки Насті, яка тримала за руку, питала про здоров’я, повідомляла, що дядько Петро Нездолій переказував: хоче їй рубаних дров привезти й гостинців цілу торбу. Мовчки кивнула, потеплішала на лиці чи то від ласкавого голосу Насті, чи від сонячних зайчиків навколо її постаті.
Під’їхав і Степан Гладун, щоб забрати Тодосю додому, теж про щось питав і розказував, але Чайчиха все мовчала...
«Якби була знала, що тут така біда...»(Кривда)
Пам’яті моєї тітки Є. А.
Битком набитий старенький автобус, здригаючись і підскакуючи на вибоїнах, здавалось, от-от мав розвалитися, та все ж поволі просувався вперед, аж поки не зупинився на краю села.
Того року осінь так щедро дарувала дощі, що земля не висихала, а тому йти ввечері сільською «розквашеною» дорогою було для мене справжнім випробуванням. Власне, дороги, як такої, взагалі не було: розбита тракторами й машинами земля блищала калюжами. Очевидно, десь існувала й протоптана стежка для освідомлених місцевих перехожих, але я, «чужа», не змогла її знайти.
Темне осіннє небо, вкрите суцільними погрозливими хмарами, наче підганяло мене, а тому я мимоволі пішла швидше, вже не розбираючи дороги: то по калюжах, то по бур’янах, аж поки не вибралась-таки на якусь протоптану стежечку вже на підході до знайомої хати.
Тітка Ганя була молодшою сестрою моєї мами і моєю хрещеною матір’ю. Мене вона завжди називала «дитино», «дочко», чекала так, як і своїх дітей, яких доля, за словами тітки, «розкидала по світах». А я її, як і маму, називала на «ти», а інколи просто — Ганя.
Коли я нарешті подолала розгрузлу дорогу і увійшла в хату, тітка тільки сплеснула руками: чоботи по коліна в грязюці, одяг в реп’яхах, заляпаний «по саму шию». Поки чистили, мили, розвішували речі сушитись, я й не звернула
