На кленовім мості - Світлана Дремлюк

Коли ти вже перейшов піввікову межу і небо життя твого щодалі дихає пізньою осінню, то починаєш чітко усвідомлювати, наскільки швидкоплинне людське життя... Буває, не отямишся, як місяць минув чи рік пролетів. А інколи й тиждень — як рік, — так багато всього нагромадилось!

З часом окремі події забуваються чи дрібнішають, а інші — навпаки, врізаються в пам’ять і залишаються в ній назавжди, зринаючи інколи в спогадах то гірким, то солодким щемом.

Якось один філософ сказав, що людині обов’язково треба жити у трьох вимірах — минулому, сучасному й майбутньому. Мабуть, правильно, бо без цього міліє душа людська, спрощується, нівелюється. Шкода тих людей, що живуть лише сьогоднішнім днем...

У кожного є дитячі спогади, чіткі й нечіткі, щасливі й нещасливі. Вони випливають із глибинних сховищ пам’яті у якомусь незвичайному голубувато-рожевому мареві, неначе кадри казкового фільму: одні неясні, уривчасті, а деякі — яскраві, виразні, озвучені голосами людей, які вже давно зникли з твого життя.

В далеких спогадах мого дитинства мало радості, світла й тепла — більше темряви, холоду й страху... Можна сказати, що воно було, як і у переважної кількості дітей мого покоління («передвоєнної випічки», як сказав колись один мій знайомий поет),сірим, безпросвітним. Якщо зважити, то наша генерація людей, народжених наприкінці 30-х, увібрала в себе і моторошні, як для дитячого сприйняття, події воєнного лихоліття, і не менш виснажливо тяжкі повоєнні роки. Ми занадто довго не знали, що таке мир і благополуччя: до війни були ще просто малими, а в умовах війни і безрадісних повоєнних років розгубили дитячу безпосередність...

Тому я щиро сподіваюсь, що мої спогади знайдуть достойний відгук передусім в серцях моїх ровесників, зболених втратами й безкінечними випробуваннями, а також у серцях їх дітей, якщо дехто з мого покоління уже пішов із життя, так і не зумівши чи не встигнувши розповісти проте, як непросто складалась його дорога.

Святе Письмо стверджує, що немає на світі нічого нового, такого, що не було б уже сказане чи зроблене. Це, звісно, правда, але правда й те, що кожна людина — творіння Боже. Вона не схожа на інших, цілком оригінальна й неповторна. А тому так багато слів і думок, перепущених через призву окремого якогось чутливого людського серця, стають таки неповторними, втілюючись у фарбах, музиці, слові.

Час від часу вони відлунюють у серцях споріднених і духовно близьких, і тоді це породжує радість відкриття й щастя спілкування.

Саме усвідомлення цього і привело мене до непростого рішення — написати ці спогади.

На жаль, я не належу до числа тих людей, котрі знають своїх предків до п’ятого чи шостого «коліна» генеалогічного дерева. Маю точні відомості, що мої прапрародичі були кріпаками, причому більш достовірні — про історію маминого роду. Багато чого розказав прадід Євлампій Данилович, сином якого, був Андрій, мамин батько.

Скільки й пам’ятаю його, був зовсім сивий, з охайно підстриженими вусами й бородою і добрими синіми очима. Кремезний, середнього зросту, неквапливий, дуже привітний і людяний. Доживши до глибокої старості (90 років), зберіг добру пам’ять, інтерес до життя. Здається, знав усіх у селищі. Коли йшов помаленьку дорогою, спираючись на паличку, всі до нього віталися, й він статечно відповідав, а як не впізнавав кого з молодших, то обов’язково питав: «А чия ти, дитино (сину)? Хто твої батьки? A-а, то це твій батько Якилину Коваленкову держить (одружений)? Знаю, знаю, аякже, я й діда твого знав. Ну, то йди з Богом. Мабуть спішиш?» Якщо ж людина не поспішала, то обов’язково розпитував про родичів, старшим поклін передавав.

І сам теж вітався з усіма, а коло якого двору й пристоював, якщо хазяїна бачив. Слова прощання й привітання вживав особливі: «Здорові були! Бувайте здорові! Ходіть здорові! Ходіть з Богом! З Богом!» Причому, вимовлялися ці слова з легким поклоном, шанобливо й приязно, ще було й картуза підніме, якщо стрічалась дуже шанована людина.

Прадід був трохи грамотним, казав, що у солдатах навчили, а тому любив читати «азету», а особливо — Псалтир чи Євангеліє. До церкви ходить не любив, часто казав, що вірує в Бога, а не в церкву, бо попи здебільшого «народ обманюють».

На його долю випало багато випробувань — добра зазнав мало. Умів і любив розказувати про те, «як колись було». Жаль, що тоді, в дитинстві, я не розуміла усієї цінності його розповідей. Адже то була частинка історії Шевченкового краю.

Річ в тім, що прадід народився в селі Зелена Діброва на Звенигородщині в 1869 році у сім’ї колишніх кріпаків. Саме у це село переїхала з Керелівки старша сестра Тараса Шевченка Катерина, одружившись з Антоном Красицьким. Відомо, що Тарас часто прибігав до сестри, а вже ставши вільною людиною, побував тут в 1845 і 1859 роках.

Прадід знав чимало народних переказів про Шевченка, причому розказував усе з почуттям щирого захоплення й глибокої віри, особливо ті, де йшлося, що великий Кобзар ще довго жив серед людей таємно, переховувався, але допомагав усім...

І він, і його майбутня дружина, теж уродженка Зеленої Діброви, дуже рано осиротіли й скуштували гіркого наймитського хліба ще в підлітковому віці. Своїх батьків, Ганну й Данила, згадував прадід з теплотою, розказував, як господарювали, вчили його...

Він ніколи не нарікав на долю, атому й розповіді всі були яскраві, часом драматичні, навіть трагічні. Інколи замовкав, змахував скупу сльозу. Голос мінявся,