Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
І спірку чути жваву і завзяту;
За ними —дітлахи із патронату.
Десятикласники ізнов несуть розлуку, Десятикласниці — як зорі-зоряниці...
— Прощай, учителю! Спасибі за науку! Зросли, окріпли — полетим, як птиці.
Ми ще приїдем, стрінемось з тобою.— Великий день встає поза горою.
Поїхали за подніпрові плеса,
Учителю навіки незабутні,
І їх стрічає Харків і Одеса,
Москва простора, Ленінград могутній, їх десять друзів. Та ще будуть війни,
І п’ять із них пішло в авіаційний.
Встає погода, чиста і хороша,
Я бачу глід і чую материнку,
У надвечір’я прийде листоноша:
— Трохим Іванович, беріть новинку! —
Тож не малі пройшли вони мандрівки,
Від серця понаписані листівки.
Учитель піде тихо по діброві,
Набожнім слові перетомить очі:
— Трохим Іванович, ми живі і здорові...— І вже він не засне до полуночі.
Ті голоси згадає повнозвучні,
Сусідам гордо скаже:— Пишуть учні.
Ті учні в небо піднялись крилато, їх в океані обвіва моряна,
0 земле рідна, земле пребагата!
Куди я не піду, куди не гляну,
Та де б не був, де б не шукав дороги,
Я не забуду вчителя старого,
його до школи втоптану доріжку,
Дзвенить дзвінок і до роботи кличе,
1 він проносить лагідну усмішку На чесному старечому обличчі,
Вітається у класі з дітворою.
Великий день встає поза горою.
МАТИ
От тепер і мову починати,
В тебе думи і багатство слів. Посивіла невмируща мати Двох десятків дочок і синів. Молодисті темно-карі очі Підведеш, як ласку, від землі,
Руки смаглі, чесні і робочі, Півстолітні чесні мозолі!
Вийшла в поле, вставши на світанку, Нили руки, на губах смага,
Йшли обози, гримали тачанки, Покривала стяги пилюга.
Люди, й шаблі, і зоря вишнева,
Ув обозі рівний голос твій,
І кричали молодо дерева
При великій тузі вітровій.
Ти бійцям розносила махорку, Пайкові ділила їм харчі,
Порвану латала гімнастьорку, Бинтувала рани уночі.
І не оспівать, і не згадати Ран гарячих, порох далини.
У полку тебе назвали — мати,
А бійці назвалися — сини.
Троє літ не покидала діла,
Як ішла крізь села і міста,
Тільки серед бою посивіла, Зморшки дві лягли понад уста.
А бійці приходили до хати, Шанували матері літа,
А бійці казали:— Нашу матір Навіть куля клята облітаї — Скільки рук, обпалених між бою, Ти злічила, вгору підняла, Гімнастьорки, латані тобою, Скільки людям принесли тепла!
Сходить ніч, колишуться діброви, Напливає неба синь-ріка, Затихають молоді корови,
На цідилках пара з молока.
Ти дійницю підняла на руку, Обвиса дійниця на руці, Виростають ясноокі внуки На густім і теплім молоці.
УРОЖАЙ
Я знав Хому Метелика. Бувало,
У ніч в степу чи в росянисту рань Закурить люльку, розповість немало Веселих чи суворих повідань.
Куди мені їх зміст переказати!
Він сам казав критично:—Молоді! — Бо сорок літ немовби й небагато,
А як прожити в горі та біді?
І де вже тут до казки-ласкавиці,
Як дощ січе, як упадає грім!
Напій волів із панської криниці,
Рости хліба на полі не своїм.
Колючий колос наливає сповна Зерно в зерно і вусом прикрива.
І жалко, Хомо, серцю невимовно:
Від Чорномор’я запливуть жнива.
Устануть копи, збирані щоднини, Махнеш рукою, вимовиш:— Прощай...— У тебе що? В долоні дві зернини,
На зуб надкушені, увесь твій урожай!
Та ніч ішла, великий час розплати,
І зупинявся днів коловоріт,
І хліб горів, і пломінь язикато Кричав до хмар про кров твою і піт.
Тобі минуле згадувати важко,
Тютюн посипав, розповідь не та...
А пан подох, і вицвіла ромашка,
На давнім жниві чорна блекота.
Та час кінчати. Вітер, як сопілка,
Заграв край неба спілому вівсу,
І перепел, шукавши перепілку,
З ячменю збив устояну росу.
0 мій врожаю, світла моя доля,
Візьму я колос, тихо коливну,—
Люблю твій шум і шепіт серед поля
1 серцем чую силу наливну.
У теплий вечір міддю блисне просо, Медова гречка в тиші і в цвіту,
Жита рясні, пшениця стоголоса Під небо гонить хвилю золоту.
А вдарять густо перекати грому,
Півнеба вкриє туча зокола,
Ти зашумиш, як море невідоме,
Від кореня до ніжного стебла,
Врожаю мій! А ніжні блискавиці Впадуть дощем, високим і рясним,—
І ти замреш, немов крилата птиця, Притомлена простором віковим.
Яке безмежжя! Небеса безкраї, Ромашка еяє, ніжна і проста.
У тім степу людина виходжає, Надурожай безмежно вироста.
Іде серед хлібів і супокою,
Стебло погладить, гречки медоцвіт, Торкається смаглявою рукою Зерна, тугого й чистого. Привіт
Тобі, рільничий славний бригадире, Старий Метелику! Ідуть літа,
Врожаєм спіють думи наші щирі, Встає любов і гине суєта
Про хліб насущний. За налив зернини, За пшениці дорідної краси —
Ти кров свою загубиш до краплини, Але землі ції не віддаси! —
Колгоспної, хорошої, ясної,
Де хліб налився й пересох кукіль.
Ну, що ж, Хома Микитович, з тобою Нам ще не раз водити хліб і сіль.
Ще скільки мрій і скільки того діла, Шумлять хліба, і простір, і вода.
А він іде, високий, посивілий,
На схід, на захід — поле огляда.
Я тільки вгледжу золото врожаю, Пшеничний колос і жита як дим, Завжди Хому Метелика згадаю Сердечним словом, тихим і незлим.
ПЕЙЗАЖ
Тихі води дніпрові Я стрічав у дорозі, Сині хмари, діброви, Спілі ранки та грози.
...Піднімаються збиті Дерева після грому, Соком груди налиті Дубняку молодому.
І рвонулися^ трави, Яровисті на диво: Подивився направо, Подивися наліво!
Там береза висока Зводить голову тихо,
Ліс обмірює оком Сизокрила дроздиха.
А поїду я рано У дніпрові заплавці,
Там і хвилі, й тумани,
І дівчата-любавці.
Плеще риба плодюча, Обважнівши ікрою,
Сом поважний, як туча, Спину вигнув горою.
Як піду я до лугу,
До просторів озерних,
До хорошого друга —
До гарячого зерна.
Ти, хмарино у небі,
Ти, сестрице срібляста,
Ти скажи,— біля тебе Не проходило щастя?
І весела ромашка Поклонилася з поля: Показати неважко,
Де проходила доля.
І рвонулися трави, Яровисті на диво: Подивися направо, Подивися наліво!
...За ліском придніпровим Хлопцям ночі не жалко, Стопудовим уловом Загордились рибалки.
Із гарячого зерна Хліба виросли гори,
Із просторів озерних Б’є прибоями море!
Ще й береза срібляста Пахне листом і соком... Розгорнулося щастя Над простором високим,
О незміряне щастя Над простором високим!
НІДЕ НЕ МЕРКНЕ НАША СЛАВА...
Ніде не меркне наша слава,
Як цвіт і золото землі.
І
