Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
І смішно скошена брова,
Як у дитинстві, у ліцеї,
В ласкаві, чисті вечори.
Прийшов закутий над землею
Із каторжанської нори.
Бубновий туз, суворі плечі Покрито подихом хуртечі,
А за хуртечею — пурга...
І Пушкін руки простяга,
Шукає братньої.
— У полі Біда із вітром пополам,
У мене руки похололі В кайдани скуті. Як подам?
Не підніму...—
Поза Байкалом,
Поза тайги зелений плин В землі замучено немало Великих страдників. Сивин Не полічити, в страдній долі Ідуть, не падають вони,
Ти оспівай великі болі І з кров’ю куті кайдани,
Мій друже давній, друже вірний...
Але зникає погляд зірний І як, скажи, його вернуть,
У кайданах пішов у путь.
Зустріться б? В хаті небагатій Тобі тюрма і не тюрма.
А Пушкін хилиться:— Кіндратій!..— Але й Кіндратія нем,а.
Поборник праведної честі —
Біля псарів, під небеса,
На берестовім перехресті У білім савані звиса.
Ущухла буря — зла вовчиця,— Постука вранці — що за знак?
Десь краде виспілі зірниці У чисті-м полі вурдулак...4 Та вже зоря холодну воду Бере із Сороті5. Сосна Скрипить привітливо. Погода Іде, як дівчина ясна.
Край неба сходять сиві тучі.
В світанок гожий, в сніжну шир.
Не спиться Пушкіну, палючі Слова лягають на папір:
«У глибині в сибірських норах 6 Згадайте в каторзі мене,
Ваш скорбний труд у днях суворих Нащадок славний спом’яне.
І буде час — ясна свобода . Вас привітати вийде в путь І для розкутого народа Брати меча вам віддадуть!»
Схилився стомлено. А чисте Казок видіння вабить зір.
І на столі лежить огнисте Його «Послапіе в Сибір».
ПОЕТ
(Пам’яті М. Коцюбинського)
Хотілося снів, незвичайних марев,
Зелених доріг на ясній землі,
А небо вкривали обірвані хмари,
І мжичка, і мжичка, і мжичка у млі.
І що ти задумав у роки розплати,
Як проситься слово в огні розсвітань.
І що ти народу хотів би сказати В зловісну, криваву, тяжку глухомань.
Ти бачиш погроми. І плями крові,
І дзвони під небо ростуть восени,
І стогне осліплена Естерка 1 знову:
Не прийдуть ніколи забиті сини...
Не прийдуть, не скажуть по-рідному: «Мамо». Все плаче дощами гірке гілля,
І ходить Маланка щоранку полями,
Зчорнівши від скрути, як мати земля.
Так серце прогіркло в поета. Доволі!
Натягнуто струни. Так бий же гнів!
Шуміла тополя у чистому полі Людською розплатою років і днів.
І серце тривожне забилося дужче.
В минуле, назад, повороту нема!
То ходить з листівками Марко Гуща,
То наймитські руки підводить Хома 2.
Та слабне поет. Вже біліє, як парус,
Поетове чоло від кривд і оман.
Гщо я скажу, як приходить старість^
Всю душу гарячу забравши у бран?
Холоне усмішка, дитяча і мила,
Перо випадає. І смерть. І все.
...Я бачу: Маланка іде до могили
І квіти з веселого саду несе. Хлюпоче зерниста пшениця яра На нашій, на мрійній твоїй землі. Як фата моргана, проходять хмари, Високі, далекі, ясні кораблі.
БАТЬКІВЩИНІ
Ти мене з дитинства підіймала,
Хліб дала з піснями солов’я,
Відвела доріг мені немало,
Земле,зореносице моя!
Степові засмалені дороги,
Мідь важка зеленої тайги, Дніпрельстану хвилі — за пороги, Балтики гримучі береги.
Що дороги, що високе жито Із веселим сонцем пополам.
Рідну, добру, у крові умиту,
Я тебе нікому не віддам!
Як шумуєш чорноморським валом, Літаками в дальньому краю,
Як гримиш на сході за Байкалом — Я тебе одразу пізнаю.
Як зіходиш молодими днями, Поїздами кличеш уночі,
Де смагляві хлопці йдуть полями — Трактористи й славні сівачі.
Як тебе на голос не впізнати?
Серце, і життя моє, і кров, Найсвятіше слово наше — мати, Рідна земле, правда і любов!
Нас малих доглянула, зростила,
Зір дала — осліпленим колись,
Силу — серцю, соколині крила,
Щоб навіки в небо піднялись.
Ми знялися гордо і крилато,
Бачим світ і небо молоде.
Той, кого навчила ти літати’
З піднебесся зроду не впадеї
Ми знялися над великі води, Бачимо доріг прибитий пил,
Де лягли бойовища й походи В спокої задумливих могил.
Пшениці над ними стоголосі,
І синіють ріки на зорі,
Там лягли брати мої — матроси, Ковалі, уперті шахтарі.
Сталевари з синього Уралу, Чорноморські хлопці-чабани...
То вони знайшли твоє начало,
У поході звірені сини.
І приймали смерть суворим оком, Чорну, неприкаяну біду,
Щоб цвіла ти простором широким, Виростала явором високим, Наливалась плодом у саду.
Від чужої кулі, під заграви,
Може, десь поляжу у бою...
Та за ці врожаї й тихі трави,
За людей гартованої слави,
За Вітчизну — молодість мою.
Тільки нам все жити, не вмирати, Зерно сіять, зацвітати знов.
Тільки щастя нам дано багате,
То велике щастя наше — мати, Батьківщина — правда і любов!
МАТЕРИНСЬКА
Бувало, мати, Івга Базилиха — До неї й досі спогадом лечу,—
В зимовий вечір заспіває стиха І доведе малого до плачу.
Сама розкриє душу материнську, У щиру пісню переллє сама
І перемріє, погойда колиску І до вервечок руку підійма.
Та де ж ти брала незвичайне слово І спокою цілюще джерело?
Ішли дощі, цвіли мої діброви,
І ранок бив загонисте крило,
Як синя птиця. Мати моя, мати,
Стара голубко в сяйві сивини...
Пройшло тих літ не мало, не багато,
І де вони, малі твої сини?
Устане день,— він сонцем все забризка,— Увійде гість, огляне все один:
Санчата в сінцях, плетена колиска — П’ятьох сипів забава і спочин.
А вже вони пішли чи полетіли,
Казок і мрій сердечні слухачі.
У тебе ж вечір. І звичайне діло:
Сурова нитка в’ється уночі.
Одне бажання, помисли єдині:
— Тепер синам не западеться путь.—
Я знаю, що навіки і віднині Мені очей старечих не забуть,
Подвір’я тихе і дідівську хату,
Казок дніпрових золоті мости,
Тебе, маленьку, рідну, сивувату,
Дано навіки в серці пронести.
* *
*
Дядько- мій, Микита-чорнокнижник Швець і мрійник, славний чоловік, Все життя розповідав про ніжність, Хоч її не бачив цілий вік.
Сорок років випало тачати Халявки та кроїть переди,
Шити з юхти чоботи багатим І чекать голодної біди.
Мов води подавши ключовиці З польової тихої криниці,
Все на душу виливав мені Дядько мій в звичайній сивині.
Старості вчуваючи негоду,
Все, що мріяв, все, що в серці мав, З нашого обухівського роду їй мене хоч піснею підняв!
Як ти бачив, тихий і суворий, Через окулярів темноту,
Дядюшко Микита? Грає море, Хвилю підіймаючи круту,
Що твої
