Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Прямуючи в напрямку до вулиці Колонь, я повторював подумки останні слова Нурії Монфорт, але не розумів з них нічогісінько. Діставшись площі Портал-де-ла-Пас, я зупинився біля прогулянкових човнів, подивився на порт і, поміркувавши трохи, сів на сходи, що спускалися до темної води. Однієї ночі, яка вже здавалася далеким минулим, я на цьому самому місці зустрів Лаїна Куберта, чоловіка без обличчя.

— Існують гірші тюрми, ніж слова, — пробурмотів я.

І тут я збагнув: слова Нурії Монфорт призначалися не мені.

Не я маю залишити Пенелопу. Її останні слова були звернені до чоловіка, якого вона мовчки кохала двадцять років, — до Хуліана Каракса.

44

Надвечір я дістався площі Св. Феліпе Нері. Лавка, на якій я колись уперше побачив Нурію Монфорт, стояла під вуличним ліхтарем, уся порізана ножем, вкрита іменами коханців, словами образ та обіцянок. Я звів очі на вікна квартири Нурії Монфорт, що на четвертому поверсі, й помітив мляве, тремтливе тепле світло. Свічка.

Увійшовши до печероподібних сіней, я помацки пішов сходами вгору. Увесь тремтячи, я дістався майданчика четвертого поверху. Стрічка червоного світла виднілася з-під напіввідчинених дверей. Я поклав руку на дзвінок і застиг, прислухаючись. Мені здалося, що я чую шепіт, приглушений голос ізсередини. На мить мені здалося: якщо я відчиню двері — побачу її, вона чекатиме на мене в кінці коридору, палитиме цигарку біля балкону, підсунувши під себе ноги, спершись на стіну, на тому самому місці, де я її залишив минулого разу. Обережно, наче боячись потурбувати її, я відчинив двері та увійшов до помешкання.

У їдальні балконні фіранки колихалися на вітрі. Хтось непорушно сидів біля вікна, тримаючи в руці палаючу свічку. Я не міг розглядіти обличчя, але в пітьмі блиснула яскрава перлина; вона стекла по щоці, сяючи, немов свіжа смола, потім упала людині на коліна.

Ісак Монфорт озирнувся, його обличчя було мокре від сліз.

— Я не бачив вас сьогодні на похороні, — сказав я.

Він похитав головою, витираючи сльози зворотом лацкана.

— Нурії там не було, — пробурмотів він через якийсь час. — Мертві ніколи не відвідують власного похорону.

Він зоглядівся навколо, ніби його дочка й досі була в цій самій кімнаті, сиділа поряд із нами в темряві, слухала нас.

— Знаєш, я ніколи раніше не заходив до цього помешкання, — сказав Ісак. — Коли б ми не зустрічалися, завжди Нурія приходила до мене. «Так легше для тебе, батьку, — казала вона. — Навіщо тобі здиратися нагору цими сходами?» А я завжди відповідав: «Гаразд, якщо не хочеш запрошувати мене, я не прийду». А вона казала: «Мені не потрібно тебе запрошувати, батьку. Лише незнайомці потребують запрошення. Ти можеш приходити коли завгодно». За п’ятнадцять років я так і не завітав до неї. Завжди казав їй, що вона обрала погане сусідство. Замало світла. Старий будинок. Вона лише кивала на згоду. Кивала вона й тоді, коли я казав їй, що вона обрала погане життя. Замало майбутнього. Чоловік без роботи. Смішно, як ми засуджуємо інших, не розуміючи міри власної пихи, доки ті, кого ми любимо, не йдуть від нас, доки їх не забирають від нас... їх забирають від нас, бо насправді вони ніколи нам не належали...

Голос старого, позбавлений його звичної іронії, затинався й здавався таким само стомленим, як і його погляд.

— Нурія дуже вас любила, Ісаку. Ні на мить у цьому не сумнівайтеся. Я знаю, вона відчувала і вашу любов, — промовив я.

Ісак знов похитав головою. Посміхнувся, але сльози котилися й котилися.

— Можливо, вона й любила мене по-своєму, як і я її — по-своєму. Але ми не знали одне одного. Можливо, це тому, що я ніколи не дозволяв їй пізнати себе й ніколи не зробив жодної спроби пізнати її. Ми жили, як двоє незнайомців, яких лише ввічливість змушує вітати один одного. Я вважаю, що вона померла, так і не пробачивши мені.

— Ісаку, можу вас запевнити...

— Даніелю, ти молодий і дуже старанний, але навіть якщо я трохи випив і не тямлю, що кажу, все одно — ти досі не навчився брехати так, щоб ошукати старого, чиє серце розбите горем.

Я потупив очі.

— Поліція каже, що чоловік, який убив її, — твій приятель, — насмілився сказати Ісак.

— Поліція бреше.

— Я знаю.

— Можу запевнити вас... — знову пробурмотів був я, та Ісак перервав мене.

— У цьому немає потреби, Даніелю. Я знаю, що ти кажеш правду. — 3 кишені пальта він витяг якийсь конверт. — За день до смерті Нурія завітала до мене, як багато років тому. Пам’ятаю, ми, бувало, обідали в кав’ярні на вулиці Ґвардіа, куди я водив її ще дитиною. Ми завжди розмовляли про книжки, про старі книжки. Вона іноді розповідала про свою роботу, про різні дрібниці — такі речі цілком можна розповідати незнайомцеві в автобусі... Одного разу вона сказала: їй прикро, що вона не справдила моїх надій. Я спитав, звідки в неї така дурна думка. «Прочитала це з твоїх очей, тату», — відповіла Нурія. Та не раз мені спадало на думку, що я був іще більшим розчаруванням для неї, ніж вона для мене. Інколи ми ставимось до людей як до лотерейних квитків — ніби вони створені для того, щоб здійснити наші найбезглуздіші мрії.

— Ісаку, з усією повагою, але ви п’яний як чіп. Ви не тямите, що кажете.

— Вино робить мудреця дурнем, а дурня — мудрецем. Я знаю достатньо, щоб розуміти: моя дочка ніколи не довіряла мені. Тобі вона довіряла більше, Даніелю, хоча ви бачилися лише кілька разів.

— Запевняю вас, ви помиляєтесь.

— Під час останньої нашої зустрічі вона принесла мені цей конверт. Вона не знаходила собі місця, її щось непокоїло, але вона не бажала про це розмовляти. Вона попросила мене зберегти цей конверт, а якщо з нею щось трапиться — віддати його тобі.

— Якщо з нею щось трапиться?..

— Такими були її слова. Вона здавалася такою виснаженою, що я запропонував їй звернутися до поліції — якщо вона чогось побоюється, там їй допоможуть. А вона сказала: поліційний відділок — останнє місце, куди б вона звернулася по допомогу. Я благав її розповісти мені, що відбувається, але вона відказала, що їй час іти, і змусила мене пообіцяти, що я віддам тобі цей конверт, якщо вона