Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон
Знову мені забракло щирості, і я став огидний собі самому. Обличчя Нурії Монфорт стало переді мною. Мене досі переслідував її запах, дотик її губ, образ її письмового столу, такого бездоганно охайного, її сумні, мудрі очі...
— Кілька разів, — повторив я.
— Чого ти з нею розмовляв? Що між вами спільного?
— Вона давня приятелька Хуліана Каракса. Я пішов на зустріч із нею, щоб розпитати, що вона пам’ятає про Каракса. Ось і все. Вона дочка Ісака, сторожа. Саме він і дав мені адресу.
— А Фермін був з нею знайомий?
— Ні.
— Звідки ти знаєш?
— Як ти можеш сумніватися у Фермінові? Невже ти віриш у всю цю брехню?.. Усе, що Фермін знав про цю жінку, — це те, що я йому розповів.
— Саме тому він переслідував її?
— Так.
— Бо ти попросив його.
Я не відповів.
Батько тяжко зітхнув.
— Ти не розумієш, тату.
— Звичайно. Я нічого не розумію. Геть нічого.
— Тату, хіба ми не знаємо Ферміна?
— А що ми знаємо про Ферміна, га? Виявляється, ми навіть не знали його справжнього імені!
— Ти помиляєшся щодо нього.
— Ні, Даніелю. Помиляєшся ти. Хто просив тебе втручатися в життя інших?
— Я вільний розмовляти, з ким бажаю.
— Гадаю, що ти почуваєшся вільним і від наслідків.
— Ти натякаєш, що я відповідальний за смерть цієї жінки?
— Ця жінка, як ти її називаєш, мала ім’я та прізвище, й ти був з нею знайомий.
— Нема потреби про це мені нагадувати, — відповів я зі сльозами на очах.
Батько сумно подивився на мене й похитав головою.
— Боже, навіть не хочу думати, що відчуває бідолашний Ісак.
— Це не моя провина, що вона померла, — тоненько протягнув я.
Невже, якщо я повторюватиму ці слова достатньо часто, мені вдасться повірити в них?!
Батько пішов до задньої кімнати, досі хитаючи головою.
— Ти знаєш, за що ти відповідальний, а за що ні, Даніелю. Іноді мені здається, що я більше не знаю, хто ти.
Я схопив свій плащ і побіг на вулицю, під дощ, де ніхто мене не знав.
Віддавши себе у владу крижаного дощу, я крокував невідомо куди. Очі мої були опущені; в уяві поставав образ Нурії Монфорт, неживої, розпластаної на холодній мармуровій плиті. Її тіло, вкрите колотими ранами...
Діставшись перехрестя вулиці Фонтанела, я навіть не поглянув на світлофор. Зненацька сильний порив вітру вдарив мені в обличчя. Озирнувшись, я побачив стіну з металу та світла, яка зі свистом неслася на мене на повній швидкості. В останню мить якийсь перехожий відштовхнув мене зі шляху автобуса. Я витріщився на сталевого бегемота, який пронісся в п’ятьох сантиметрах від мого обличчя. Доля секунди — і я б опинивсь під колесами.
Коли я збагнув, що трапилося, людина, яка врятувала мені життя, була вже на пішохідному переході. Силует у сірому плащі. Важко дихаючи, я не міг зрушити з місця. Крізь пелену дощу побачив, що мій рятівник зупинився на іншому боці вулиці й дивився на мене, стоячи під зливою. То був третій поліціянт, Паласіос. Щільна стіна автомобілів розділила нас, а коли я подивився на той бік вулиці знову, Паласіоса там уже не було.
Я попрямував до будинку Беа, не в змозі більше чекати. Мені вкрай потрібно було згадати все те добре, що в мене було, що вона подарувала мені. Збіг сходами вгору й зупинився біля дверей помешкання Аґіларів, майже не дихаючи. Узявся за дверний молоток і, зібравши всю свою мужність, тричі постукав. Поки чекав, подумав, що промок до кісток. Відкинув волосся з лоба й сказав собі: жереб кинуто. Якщо пан Аґілар справді хоче переламати мені ноги й розбити пику — чим швидше він це зробить, тим краще.
Постукав знову. Через кілька секунд почув кроки, що наближалися. Вічко на мить відкрилося. Чорне підозріливе око дивилося на мене.
— Хто там?
Я впізнав голос Сесілії, однієї зі служниць, яка працювала в Аґіларів.
— Сесіліє, це Даніель Семпере.
Вічко закрилося, й через кілька секунд я почув, як відсуваються клямки. Великі двері повільно відчинилися. Мене зустріла Сесілія у формі та очіпку, зі свічником у руці. Судячи з її переляканого обличчя, я скидався на привида.
— Добривечір, Сесіліє. Беа вдома?
У погляді служниці читалося нерозуміння. Останнім часом я майже не приходив до Аґіларів, а коли приходив, то лише до Томаса, тож Сесілія сприймала мене виключно як Томасового шкільного приятеля.
— Панни Беатріс немає...
— Вона кудись пішла?
Сесілія, яка й у кращі часи відзначалася полохливістю, настрахано кивнула.
— Не знаєш, коли вона повернеться?
Служниця знизала плечима.
— Вони з паном та панею Аґілар пішли до лікаря десь дві години тому.
— До лікаря? Беа захворіла?
— Не знаю, пане.
Поміркувавши хвильку, я вирішив продовжити допит бідної служниці. Відсутність батьків Беа відкривала переді мною інші шляхи.
— А Томас удома?
— Так, паничу Даніелю. Заходьте, я його покличу.
Я увійшов до передпокою. Раніше я б попрямував просто до кімнати мого друга, але я вже так давно тут не був, що почувався як незнайомець. Сесілія зникла в коридорі, огорнута світлом свічки, а мене лишила в темряві.
Мені здалося, наче я почув голос Томаса вдалині, а потім знову кроки, що наближалися. Я вже гарячково вигадував привід, який пояснював би мій несподіваний візит; але у дверях передпокою знову з’явилася Сесілія. Вона з прикрістю дивилася на мене. Чемна посмішка сповзла з моїх вуст.
— Панич Томас каже, що він дуже зайнятий і не може зустрітися з вами зараз.
— Ти сказала йому, хто я? Даніель Семпере?
— Так, паничу Даніелю. Він наказав мені вас провести.
Я кивнув, не знаючи, що й сказати.
Служниця відчинила двері будинку, який я ще нещодавно вважав за свою другу оселю.
— Вам потрібна парасолька?
— Ні, дякую, Сесіліє.
— Мені дуже прикро, паничу Даніелю, — повторила вона.
Я слабко всміхнувся.
— Не хвилюйся, Сесіліє.
Двері зачинилися, залишивши мене у напівтемряві. Я постояв кілька хвилин, а потім поволочився додолу сходами.
Досі немилосердно лив дощ. Я пішов вулицею вниз. Діставшись рогу, зупинився й на мить оглянувся. Подивився на помешкання Аґіларів. Побачив Томасів силует у вікні його спальні. Він непорушно стояв і дивився на мене. Я помахав йому рукою, але він не відповів, а за кілька секунд відійшов від