Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Хуліан наполіг на тім, щоб я зайняла його спальню. Усе одно він майже не спить, пояснив він, тож цілком може влаштуватися у вітальні на розкладачці, позиченій у сусіда, пана Дарсьє — старого чародія, який ворожить з долонь юним дамам й бере навзамін один лише поцілунок.

Подорож так виснажила мене, що тієї ночі я спала як забита, а коли на світанку прокинулася, Хуліана не було. Курц спав на друкарській машинці й хріп, як мастиф. Підійшовши до столу, я побачила рукопис нового роману, який мала забрати.

Церковний тать

На перший сторінці, як і у всіх Хуліанових романах, стояла присвята:

Присвячується П.

Я спокусилася й почала читати. Уже збиралася була взяти другу сторінку, коли помітила, що Курц краєчком ока спостерігає за мною. Я похитала головою — так, як це робив Хуліан. Кіт, у свою чергу, похитав своєю, і я поклала сторінки на місце.

Якийсь час по тому з’явився Хуліан, несучи свіжоспечений хліб, термос із кавою та сир. Ми поснідали на балконі. При світлі дня письменник скидався на дорослу дитину. Він поголився та одягнув свій, як мені здалося, єдиний пристойний костюм — кремового кольору, дещо поношений, але досі елегантний. Хуліан без упину розмовляв, але в очі мені не дивився. Він розповідав про таємниці Нотр-Даму; про таємничу барку, яка вночі, як кажуть, розсікає води Сени, збираючи душі відчайдушних коханців, які вкоротили собі віку, стрибнувши у крижані води; словом, він вигадав для мене тисячу й одну казку, аби тільки я не ставила запитань. Я мовчки дивилася на нього, кивала, шукаючи в цьому чоловікові автора книжок, які я знала майже напам’ять, і того хлопчика, якого так часто описував мені Мікель Молінер.

— Як довго ви будете в Парижі? — спитав він.

— Мої справи з «Ґалімаром» триватимуть два-три дні, — відповіла я. — Першу зустріч призначено на сьогодні. Утім, опісля я б хотіла залишитися ще на кілька днів, щоб побачити Париж, перш ніж повернутися до Барселони.

— Париж потребує більше часу, — зазначив Хуліан. — Він не слухає жодних аргументів.

— Але я не маю більше часу, Хуліане. Пан Кабестані — добрий роботодавець, але все має свої межі.

— Кабестані — пірат, але навіть йому відомо, що неможливо побачити Париж за два дні, чи за два місяці, чи навіть за два роки.

— Я не можу провести двох років у Парижі, Хуліане.

Він довго дивився на мене, нічого не кажучи, а потім усміхнувся.

— Чом би й ні? У Барселоні на тебе хтось чекає?..

Щоб владнати всі справи з «Ґалімаром» та зробити декілька чемних візитів до видавців, із якими співпрацював Кабестані, мені, як я й передбачала, знадобилося цілих три дні. Хуліан призначив мені провідника та захисника — підлітка на ім’я Ерве. Ерве ледь виповнилося тринадцять, але місто він знав як власну кишеню. Ерве проводжав мене від дверей до дверей, радив, у якій кав’ярні краще перекусити, від яких вулиць триматися подалі, які визначні місця відвідати. Він годинами чекав на мене біля дверей видавництв, не перестаючи всміхатися та відмовляючись від чайових. Ерве розмовляв чудернацькою мішаниною іспанської, італійської та португальської.

— Пан Каракс уже платити гроші за мій послуга, багато платити, щедро...

З того, що я зрозуміла, випливало, що Ерве — сирота, син однієї з дівчат із закладу Ірен Марсо. У неї на горищі він і мешкав. Хуліан навчив його читати, писати та грати на піаніно, а в неділю водив його на концерти або до театру. Ерве боготворив Хуліана, здавалося, був ладен зробити для нього будь-що, відвести мене хоч на край світу, якщо буде потреба.

На третій день хлопчик запитав мене, чи я наречена пана Каракса. Я відповіла, що ні, я лише приятелька, що гостює в нього. Здавалося, хлопець розчарувався.

Цілими ночами Хуліан не спав: сидів за письмовим столом із Курцом на колінах, переглядаючи сторінки свого твору або просто дивлячись на вежі собору, що обрисовувалися вдалині. І от якось уночі, коли мені не спалося — може, через дощ, який барабанив по покрівлі, — я увійшла до вітальні. Ми мовчки дивилися одне на одного; потім Хуліан запропонував мені цигарку. Довго ми обоє мовчки дослухалися до шуму дощу, а коли дощ ущух, я запитала:

— П. — це хто?

— Пенелопа, — відповів він.

Я попросила його розповісти про неї, про ці чотирнадцять років вигнання в Парижі.

І в напівтемряві Хуліан пошепки зізнався мені, що Пенелопа — єдина жінка, яку він будь-коли кохав.

...Якось уночі — була зима 1921 року — Ірен Марсо зустріла Хуліана; утім, чоловік, який блукав паризькими вулицями, не в змозі був навіть назвати власного імені. Він харкав кров’ю. Усе, що було при ньому, — це кілька монет і складені аркуші списаного паперу. Ірен прочитала їх і подумала, що натрапила на відомого письменника, який забагато випив, і, можливо, коли той проспиться, вона отримає щедру винагороду. Такою принаймні була її версія подій; але Хуліан знав, що справжнім її мотивом урятувати його було співчуття. Шість місяців він провів на горищі дому розпусти. Виявилося, він учинив спробу самогубства, й лікарі попередили Ірен: якщо він знов намагатиметься отруїтися, вони нічого вдіяти не зможуть. Він зіпсував собі шлунок та печінку й решту життя мусить провести лише на молоці, сирі та свіжому хлібі.

Коли до Хуліана повернулася мова, Ірен запитала в нього, хто він.

— Ніхто, — була відповідь.

— Добре, ніхто не мешкав би тут моїм коштом. Що ти вмієш робити?

Хуліан відповів, що вміє грати на піаніно.

— Доведи.

Хуліан сів за піаніно у вітальні, обличчям до захопленої аудиторії, яка складалася з п’ятнадцятирічних повій, убраних у білизну. Він почав грати ноктюрн Шопена. Коли він закінчив, усі зааплодували — усі, за винятком Ірен, яка заявила:

— Те, що я щойно почула, — це музика для мертвих, а ми робимо справу для живих.

Тоді Хуліан зіграв регтайм та кілька творів Оффенбаха[61].

— Це набагато краще. Хай буде весело.

Новою роботою він заробляв собі на прожиття: на дах над головою та гарячу їжу двічі на день.

Словом, вижив Хуліан у Парижі лише завдяки милосердю Ірен Марсо; вона була єдиною, хто заохочував його до писання. Її улюбленими книжками були любовні романи, а також житія святих та мучеників, які надзвичайно