Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон
43
Близько третьої дня я сів у автобус на вулиці Колонь, який відвіз мене до цвинтаря Монжуйк. Крізь вікно я бачив ліс щогл, бачив у доках пеканів, що били крилами. Автобус, майже пустий, обігнув гору Монжуйк і повз тепер до східних воріт безмежного цвинтаря. Я вийшов останнім.
— О котрій від’їздить останній автобус? — запитав я водія.
— О пів на п’яту.
Водій залишив мене біля цвинтарних воріт. Ціла алея кипарисових дерев здіймалася в імлі. Навіть стоячи біля підніжжя гори, можна було побачити величезне місто мертвих, яке здіймалося до самої її вершини: алеї могил, плутанина стежок, що простягалися вздовж могильних плит та проходів між мавзолеями, баштами, увінчаними вогненними янголами, й цілі ліси гробниць, які наче виростали одна з одної. Місто мертвих було величезною безоднею, яку охороняла армія зруйнованих кам’яних статуй, занурених у багнюку.
Я глибоко вдихнув і увійшов у лабіринт. Мою маму було поховано в сотні метрів від стежки, якою я крокував. Із кожним кроком я відчував холод, порожнечу, безумство цього місця: страх його тиші, обличчя у пастках старих фотографій, свічки та мертві квіти...
Через якийсь час я побачив удалині мерехтіння гасових ламп біля свіжої могили й постаті п’ятьох-шістьох людей на тлі попелястого неба. Я прискорив крок і зупинився неподалік, звідки міг би чути слова священика.
Труна — невідшліфована соснова скриня — потопала в багнюці. Двоє грабарів стояли поряд, спершись на лопати. Я оглядів присутніх. Старого Ісака, сторожа Цвинтаря забутих книжок, не було. Натомість я впізнав сусідку Нурії, яка мешкала напроти; вона скрушно хитала головою та схлипувала, а якийсь чоловік із покорою на обличчі лагідно плескав її по спині; я подумав, що вони подружжя. Поряд із ними стояла жінка років сорока, вдягнена в сіре, з букетом квітів; вона, стиснувши губи, тихо плакала, не дивлячись на могилу. Я ніколи не бачив її раніше.
Окремо від групи, огорнутий темним плащем, тримаючи руки за спиною, стояв поліціянт, який учора врятував мені життя. Паласіос. Він підвів очі й кілька секунд незмигно дивився на мене.
Тільки сліпі, безглузді слова священика рятували нас від жахливої тиші. Я витріщився на заляпану багнюкою труну. Уявив Нурію, яка лежала всередині, й сам не усвідомлював, що плачу, поки жінка в сірому не підійшла до мене й не запропонувала квітку зі свого букету.
Я залишався там, доки процесія не розійшлася. За знаком священика грабарі приготувалися до роботи. Я поклав квітку до кишені пальта й пішов геть, не в змозі навіть сказати останнє «прощавай».
Уже починало сутеніти, коли я дістався цвинтарної брами й збагнув, що пропустив останній автобус. Уже хотів був іти пішки під тінню некрополя, дорогою, що вела вздовж порту до Барселони. Та метрах у п’ятнадцяти попереду зупинилася чорна автомашина з увімкненими фарами. Хтось усередині палив цигарку.
Коли я наблизився, Паласіос — а це був він — відчинив дверцята з пасажирського боку.
— Сідай. Я відвезу тебе додому. О цій порі тут не знайдеш жодного автобуса й жодного таксі.
Якусь мить я вагався.
— Краще піду пішки.
— Не клей дурня. Сідай.
Він звертався до мене залізним тоном чоловіка, який звик віддавати накази і чиї накази відразу виконувалися.
— Будь ласка, — додав він.
Я сів у авто, й поліціянт завів двигун.
— Енріке Паласіос, — відрекомендувався він, простягаючи руку.
Я не потиснув її.
— Висадіть мене на Колонь, будь ласка.
Машина набрала швидкості. Ми виїхали на головну дорогу й добрячий відтинок шляху не промовили жодного слова.
— Хочу, щоб ти знав, — нарешті озвався він, — мені дуже шкода пані Монфорт.
У його вустах ці слова звучали непристойно, образливо.
— Я вдячний вам за те, що ви вчора врятували мені життя, але мушу вам сказати: я не вірю жодному вашому слову, пане Енріке Паласіос.
— Я не той, за кого ти мене маєш, Даніелю. Я хочу тобі допомогти.
— Якщо ви очікуєте, що я розповім, де Фермін, — висадіть мене просто зараз.
— На греця мені знати, де твій приятель! Сьогодні не моє чергування.
Я нічого не відповів.
— Ти не довіряєш мені, і я не дорікаю тобі за це. Але принаймні послухай. Справа зайшла вже надто далеко. Ця жінка не повинна була вмирати. У жодному разі. Благаю тебе, облиш цю справу, викинь з голови цю людину, Каракса.
— Ви кажете так, ніби від мене залежить те, що коїться. Я лише глядач. Режисери цього шоу — ви й ваш бос.
— Даніелю, я втомився від похоронів. Не хочу відвідувати ще й твого.
— А вас ніхто не запрошуватиме.
— Я серйозно.
— Я теж. Будь ласка, зупиніться й дайте мені вийти.
— Ми будемо на Колонь за дві хвилини.
— Мені все одно. Це авто пахне смертю, як і ви самі. Випустіть мене.
Паласіос загальмував та зупинився на узбіччі. Я виліз із автомобіля, гримнув дверима, уникаючи погляду Паласіоса. Хотів почекати, поки він поїде, але їхати він, здавалося, не збирався. Озирнувшись, я побачив, як він опускає віконне скло. Мені на мить здалося, що на його обличчі відбивається щирість, навіть біль, але я відмовлявся в це вірити.
— Даніелю, Нурія Монфорт померла в мене на руках, — промовив він. — Гадаю, її останні слова були призначені для тебе.
— І що вона сказала? — спитав я. Моє горло стиснув крижаний холод. — Вона згадала моє ім’я?
— Вона марила, але, думаю, вона зверталася до тебе. Вона сказала, що існують гірші тюрми, ніж слова. А перед самісінькою смертю вона попросила, щоб ти її залишив.
Я подивився на нього, нічого не розуміючи.
— Залишив кого?
— Когось на ім’я Пенелопа. Я подумав, що це твоя дівчина.
Паласіос відвів погляд, і за мить його авто зникло в сутінках.
Я залишився стояти, витріщаючись збентежено на вогні автомашин, які
