Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Кілька місяців по тому пан Рікардо Алдая перевіз до будинку на проспекті Тібідабо свою родину, і там через два тижні після переїзду народилася Пенелопа — молодша дочка подружжя. На честь цієї події Алдая перейменував будинок з «Янгола Імли» у «Віллу Пенелопи». Проте назва не прижилася: будинок, вочевидь, мав свій власний характер та чинив опір впливові нових власників. Можна сказати, що він являв собою повну колекцію таємниць. Нові пожильці скаржилися на нічний шум та стукіт у стіни, раптовий сморід та крижані протяги, які, здавалося, пересувалися будівлею, немов мандрівні вартові. Виявилося, що вона має подвійний фундамент; нижній ярус ніколи не використовувався. У верхньому підвалі розташовувалася каплиця; на всю стіну красувалася розмальована фігура розіп’ятого Христа, підозріло схожого на Распутіна, якого часто згадувала тогочасна преса. Книжки в бібліотеці якимось дивним робом переставлялися або поверталися задки. Кухарі присягалися, що невідь-куди зникає цукор з комори, а щомісяця на молодика молоко набуває червонястого відтінку. Час від часу біля дверей деяких кімнат знаходили мертвих птахів або маленьких гризунів. Іноді губилися речі, особливо коштовності та ґудзики з одежі, яку тримали в шухлядах та шафах, — а кілька місяців потому загублені речі загадково з’являлися знов у віддалених куточках будинку або їх відкопували в саду; утім, частіше їх не знаходили взагалі. На четвертому поверсі була спальня, якою ніхто не користувався, бо на стінах її час від часу з’являлися незліченні вологі плями, які, здавалося, набували форми розмитого обличчя. Навіть свіжі квіти у тій кімнаті в’янули за кілька хвилин; крім того, в ній завжди було чутно гудіння мух, хоча жодних мух там ніхто не бачив.

Пан Рікардо вважав, що все це дурниці: на його погляд, максимум, що слід зробити, аби приборкати родинні жахи, — це дотримати тижневого посту. Він по-філософському дивився на все — на все, крім зникнення коштовностей його дружини. Щоразу, коли зі скриньки з коштовностями зникали прикраси, пан Алдая звільняв чергову покоївку; він звільнив понад п’ять служниць, хоча кожна з них, ридаючи, присягалася у власній невинності. Утім, деякі знайомі схилялися до того, що справжньою причиною звільнень покоївок було зовсім інше. Річ у тім, що пан Рікардо мав сумну звичку пробиратися опівночі до спалень юних служниць із метою позашлюбних насолод. Репутація Алдаї в цій сфері була так само загальновідомою, як і його репутація ділка; він залишив після себе стількох позашлюбних дітей, що вони могли б організувати власну спілку, — так говорили люди.

Тим часом у родині Алдаїв зникали не лише коштовності зникала радість життя. Родина пана Рікардо так і не стала щасливою в будинку, придбаному внаслідок темних махінацій. Пані Алдая благала чоловіка продати маєток і переїхати до будинку в місті або повернутися до старої резиденції, побудованої фірмою «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення пана Сімона, глави клану Алдаїв. Однак Рікардо Алдая категорично відмовлявся: сам він, оскільки більшість часу проводив у роз’їздах або на родинних підприємствах, не бачив у будинку нічого підозрілого.

Якось малий Хорхе на вісім годин зник. Мати та слуги, знаючи, що з будинку він не виходив, відчайдушно шукали його, але даремно. Коли він з’явився знов — розгублений, блідий, — то сказав, що увесь час був у бібліотеці з таємничою чорною дамою, яка показувала йому старі фотографії й розповідала, що всі жінки родини загинуть у цьому будинку, щоб спокутувати гріхи чоловіків. Загадкова жінка навіть відкрила малому Хорхе дату смерті його матері: 12 квітня 1921 року.

Зайве й казати, що так званої чорної дами ніхто не знайшов, але роки по тому, 12 квітня 1921 року, з першими променями сонця пані Алдаю було знайдено мертвою у її власному ліжку. Усі її коштовності зникли.

Трохи згодом, коли осушували фонтан на подвір’ї, один з хлопчиків-прислужників знайшов коштовності на дні в багнюці, разом із лялькою Пенелопи.

За тиждень пан Рікардо Алдая вирішив позбутися будинку. Його переслідували невдачі; фінансова імперія Алдаїв перебувала в агонії. Знайшлися й такі, хто натякав: це все через той клятий будинок, який приносить нещастя всім, хто там мешкає. Інші — більш обережні — твердили: причина занепаду в тому, що пан Рікардо ніколи не розумів логіки ринку. Так чи інак, єдине, чого він досяг наприкінці життя, — зруйнував міцний бізнес засновника клану, Сімона Алдаї. І Рікардо Алдая оголосив, що їде з Барселони — переїжджає з родиною до Аргентини, де ніби процвітають його заводи. Багато хто розумів, що насправді він тікає від сорому та невдач.

 1922 року «Янгола Імли» було виставлено на продаж за сміховинно низьку ціну. Спершу потенційні покупці виявляли великий інтерес (престиж району зростав, і люди ладні були забути про недобру славу будинку), але, оглянувши віллу, не повертався ніхто.

 1923 року особняк зачинили, а документи передали до агенції з продажу нерухомості, назва якої вінчала довгий список кредиторів Алдаї. Будинок був на ринку кілька років, але знайти покупця так і не вдалося. Вищезгадана агенція — акціонерне товариство з обмеженою відповідальністю «Ботель і Льйофре» — збанкрутіла в 1939 році, коли обидва партнери опинилися за ґратами за невідомими звинуваченнями. Після незбагненного нещасного випадку, що трапився з обома чоловіками у в’язниці Св. Вісенса у 1940 році, віллу забрала фінансова група, серед акціонерів якої були фашистські генерали та один банкір зі Швейцарії. Виконавчим директором цієї компанії виявився пан Аґілар, батько Томаса й Беа. Незважаючи на всі зусилля, ніхто з продавців пана Аґілара так і не зміг нікому зіпхнути «Янгола Імли», хоча ціна була просто сміховинною. Уже десять років до будинку ніхто не повертався.

— До сьогодні, — тихо промовила Беа, на хвилинку занурившись у власні думки. — Я хотіла показати тобі це місце, розумієш? Хотіла зробити тобі сюрприз. Казала собі: маю привести тебе сюди, бо це частина твоєї історії, історії Каракса та Пенелопи. Я поцупила ключа з батьківського кабінету. Ніхто не знає, що ми тут. Це наша таємниця. Я бажала розділити її з тобою. Запитувала себе: чи ти прийдеш?

— Ти знала, що прийду.

Вона посміхнулась та кивнула головою.

— Я вірю, що нічого не трапляється випадково. Події мають свій власний план, навіть якщо ми цього не розуміємо. Те, що ти знайшов роман Хуліан Каракса на Цвинтарі забутих книжок, або те, що ми з тобою зараз тут, у цьому будинку, який належав Алдаям, — хіба це випадковість?.. Ні, це частина чогось, чого ми не можемо збагнути... чогось, що володіє нами.

Поки Беа говорила, моя долоня незграбно ковзнула