Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

Прокинувся Фермін, коли автобус уже пропливав між розкішними садибами проспекту Св. Жервазіо.

— Мені наснився отець Фернандо, — сказав він. — Уві сні я був одягнений як центрфорвард мадридського «Реалу», а біля священика стояв Кубок Ліги, що сяяв, немов святий Грааль.

— З якого б це дива? — спитав я.

— Якщо Фройд не помиляється, це, певно, означає, що священик щось собі має на думці.

— Він здався мені чесною людиною.

— Надто чесною. Хтозна, яка в нього місія? Усіх священиків з особливими нахилами до святості рано чи пізно призначають місіонерами, і врешті-решт вони стають поживою москітам або піраньям. Відтак, ті, що лишаються, — не такі вже й святі.

— Не перебільшуй.

— Що за наївність, Даніелю! Може, ти й у добрих фей віриш? Гаразд, наведу тобі лише один приклад: казочку про Мікеля Молінера, яку навісила тобі на вуха Нурія Монфорт. Гадаю, брехні в тій казочці більше, ніж у передовій статті ватиканського офіціозного видання «Оссерваторе Романо». Виявляється, що вона одружена з другом дитинства Алдаї та Каракса, — і ти хочеш мені сказати, що це звичайний збіг обставин?.. І на додачу до всього, в нас є історія Хасінти, доброї няньки, — історія, може, й правдива, але надто вже схожа на останній акт п’єси Александра Дюма-сина. Що вже казати про зіркову появу Фумеро!

— Отже, ти вважаєш, що отець Фернандо сказав нам неправду?

— Ні. Я згоден з тобою, що він здається чесною людиною; але... бачиш, сутана обтяжує. Хтозна, скільки тузів він ховає у рукаві? Утім, якщо він і збрехав, то суто з етичних міркувань. По-перше, він незлий, а по-друге, я не думаю, що він спроможний вигадати таку історію. Якби він був майстерним вигадником, то не викладав би алгебри та латини у школі Святого Ґабріеля, а мав би сан єпископа, заростав би жирком у кардинальській канцелярії, вмочаючи м’які булочки у каву.

— Що ж ти пропонуєш робити далі?

— Рано чи пізно нам доведеться відкопати муміфіковане тіло няньки-янгола та потрусити його кісточки, щоб побачити, що з нього випаде. Крім того, я збираюся потягти за кілька мотузочок, які допоможуть мені здобути інформацію про Мікеля Молінера. І було б непогано приглядати за тією Нурією Монфорт. Здається мені, вона з тих, кого моя покійна матуся називала хитрими лисицями.

— Ти помиляєшся щодо неї! — твердив я.

— Тобі показали пару гарних грудей — і ти вже вважаєш, що зустрів святу Терезу. У твоєму віці таке пробачається, але не лікується. Просто залиши її мені. Аромат вічної жіночності більше не впливає на мене так чарівливо, як на тебе. У моєму віці кров спочатку дістається мозку, а потім уже крижів.

— Хто б казав!

Фермін витяг гаманець і почав рахувати гроші.

— Ти сьогодні багатий, — зауважив я. — Це ота здача, що залишилася з ранку?

— Частково. Решта — мої законні. Сьогодні я веду Бернарду вечеряти, тож не можу ні в чому їй відмовити. Якщо виникне потреба, пограбую Центральний банк Іспанії, щоб задовольнити будь-яку її примху. А ти? Які в тебе плани на сьогодні?

— Нічого особливого.

— А як щодо дівчини?

— Якої дівчини?

— Тієї файної крихітки. Томасової сестри.

— Не знаю. У мене жодних планів.

— Даніелю, чого тобі насправді бракує, так це мужності, щоб узяти бика за...

Тут до нас підійшов кондуктор зі стомленим обличчям. З його рота стирчала зубочистка, яку він обертав між зубами з цирковою вправністю.

— Перепрошую, але ті дами бажають знати, чи не могли б ви висловлюватися пристойніше.

— Нехай займаються своїми чортовими справами! — голосно сказав Фермін.

Кондуктор повернувся до трьох жінок та знизав плечима: він, мовляв, зробив усе, що міг, не розпочинати ж йому з нами бійку через стилістичні тонкощі!

— Люди, які не мають власного життя, завжди пхають носа в чуже, — підсумував Фермін. — То про що ми розмовляли?

— Про те, що мені бракує мужності.

— Точно. Хрестоматійний випадок. Повір мені, юначе. Іди до своєї нареченої. Життя швидко плине, особливо найкращі його миті. Наче спалах.

— Вона не моя наречена.

— Гаразд, тоді зроби її своєю, перш ніж це зробить хтось інший, наприклад, отой маленький олов’яний солдатик.

— Ти кажеш так, немов Беа — трофей.

— Ні. Я кажу так, немов вона — благословення[41], — виправив Фермін. — Послухай, Даніелю. Доля здебільшого чигає десь за рогом. Бона схожа або на грабіжника, або на шльондру, або на торговця лотерейними квитками: ось три найбільш звичні її втілення. Але знаєш, чого доля таки не зробить ніколи? Не завітає в гості. Ти маєш іти по неї сам.

Решту подорожі я провів, висіваючи у власних думках ці зернини мудрості, а Фермін тим часом знов задрімав — до цього він мав просто-таки наполеонівський талант.

Нарешті ми вийшли з автобуса на розі Ґран-Віа та бульвару Ґрасіа й опинилися під сірим небом. Здавалося, хтось украв денне світло. Застібнувши на всі ґудзики, аж до підборіддя, свій плащ, Фермін повідомив, що поспішає до пансіону, щоб причепуритися перед зустріччю з Бернардою.

— Ти маєш зрозуміти, що з такими скромними зовнішніми даними, як у мене, і мінімальне чепуріння забере щонайменше півтори години. Зовнішність таки важить щось; це — сумна правда наших нечесних часів. Vanitas peccata mundi[42].

Я бачив, як він іде вздовж Ґран-Віа, бачив, як на тротуарі стрибає тінь маленького чоловіка, закутаного в темно-брунатний плащ, що тріпотів на вітру, наче подертий прапор.

І я попрямував був додому, де збирався взяти гарну книжку та сховатися з нею від усього світу. Але раптом, коли я звернув за ріг Пуерта-дель-Анжель на вулицю Св. Анни, моє серце впало.

Як завжди, Фермін мав рацію. Доля чекала на мене перед книгарнею, вбрана в обтислий костюм із сірої вовни, нові черевики та шовкові панчохи, й вивчала своє віддзеркалення у вітрині.

— Батько гадає, що я пішла до полуденної меси, — сказала Беа, не відводячи погляду від свого віддзеркалення.

— Що ж, ти цілком могла опинитися тут. Церква Святої Анни менш ніж за п’ятнадцять метрів звідси.

Ми розмовляли, наче двоє незнайомців, які випадково зупинилися біля крамниці, але очі мої шукали у вітрині очей Беа.

— Не глузуй, Даніелю. Я мушу десь узяти церковний буклет,