Тінь вітру - Карлос Руїс Сафон

— Томас каже, у тебе ніколи не було дівчини, — зронила Беа, ніби це пояснювало мій вчинок.

Я забрав руку і, засмучений, опустив очі. Я припускав, що Беа посміхається, але перевіряти, так це чи ні, я не хотів.

— Твій брат удавав із себе такого мовчуна, а виявився базікою. Що ще «кінохроніка» каже про мене?

— Каже, що багато років ти був закоханий у жінку, старшу за тебе, й що цей досвід розбив твоє серце.

— Єдине, що в мене було розбите, — це губа та гордість.

— Томас каже, що ти не зустрічаєшся з іншими дівчатами, бо всіх порівнюєш із тією жінкою.

Добрий старий Томас, виявляється, вміє робити приховані удари.

— Її звуть Клара, — сказав я.

— Знаю. Клара Барсело.

— Ти знайома з нею?

— Усі знають таких жінок, як Клара Барсело. Принаймні їхні імена.

На кілька хвилин ми замовкли, дивлячись на полум’я.

— Коли ми з тобою минулого разу розсталися, — промовила Беа, — я прийшла додому й написала Пабло листа.

Я важко ковтнув.

— Своєму нареченому, лейтенантові? Навіщо?

Беа витягла з-під блузи конверт і показала мені. Він був запечатаний.

— У листі я написала, що бажаю одружитися якнайшвидше — якщо можливо, за місяць, — і поїхати з Барселони назавжди.

Майже тремтячи, я зустрівся з її непроникним поглядом.

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Бо хочу, щоб ти мені сказав, відправляти листа чи ні.

Я уважно подивився на конверт, який вона крутила в руках, наче гральну карту.

— Подивись на мене, — попросила вона.

Я підвів погляд та зустрівся з її очима. Не знав, що відповісти.

Беа опустила очі й пішла в кінець галереї, до мармурової балюстради, яка виходила на патіо. Я спостерігав, як її силует зникає за завісою дощу.

Потім побіг за нею. Наздогнавши, я вирвав конверт з її рук. Дощові краплі падали на її обличчя, змиваючи злі сльози.

Я повів Беа назад до будинку, до теплого каміна. Вона не дивилась мені у вічі. Я взяв і кинув конверт у полум’я. Ми вдвох дивилися, як лист розтає між гарячих вуглинок і сторінки одна за одною перетворюються на дим.

Беа опустилась навколішки біля мене, у її очах досі бриніли сльози. Я обійняв її й відчув її подих на своїй шиї.

— Не відпускай мене, Даніелю, — прошепотіла вона.

Наймудріший чоловік, якого я знав, Фермін Ромеро де Торрес, колись сказав: ні з чим не можна порівняти відчуття, яке виникає, коли вперше роздягаєш жінку. Фермін сказав правду, але не всю правду. Він нічого не казав про це дивне тремтіння рук, коли кожен ґудзик, кожна застібка вимагає надлюдських зусиль. Нічого не казав про чари, які творить із юначою свідомістю оголене дівоче тіло, таке бліде, що здається примарним. Він нічого не казав про це, бо залишив мені розкривати цю таємницю — таємницю, якої не можна втілити у слова. Тисячі разів я згодом мріяв повернути той перший вечір з Беа у покинутому будинку на проспекті Тібідабо, коли стіна дощу відділяла нас від цілого світу. Тисячі разів я губився у спогадах, з яких спливав лише один образ, вихоплений з темряви світлом каміна: ось Беа, оголена та ще мокра від дощу, лежить біля каміна, широко розкривши очі — очі, які з того дня переслідують мене. Я нахиляюся над нею й проводжу кінчиками пальців уздовж її живота. Беа опускає повіки й посміхається, довірлива та сильна.

— Роби зі мною, що хочеш, — шепоче вона.

Їй було сімнадцять, попереду — ціле життя. 

29

Коли ми вийшли з будинку, нас огорнули вечірні сутінки. Буря відступала; про неї нагадували лише струмені холодного дощу. Я хотів був повернути Беа ключі, але її очі підказали мені: один ключ краще залишити собі.

Ми попрямували до проспекту Св. Жервазіо, сподіваючись зупинити таксі або наздогнати автобус. Ішли мовчки, тримаючись за руки й майже не дивлячись один на одного.

— Ми не зможемо побачитись аж до вівторка, — сказала Беа.

Голос її тремтів, наче вона раптом засумнівалася, чи бажаю я побачити її знов.

— Я чекатиму на тебе тут, — відповів я.

Діставшись проспекту Св. Жервазіо, ми побачили, що вулиці майже обезлюдніли.

— Тут ми нічого не знайдемо, — сказала Беа. — Краще ходімо вулицею Бальмес.

І ми швидко рушили вулицею Бальмес, ховаючись від дрібного дощу під деревами.

Я звикав до думки, що мої зустрічі з Беа відбуватимуться саме у стінах дивного будинку Алдаїв, — адже в місті з’являтися разом було неможливо. Мені навіть здавалося, що стиск руки Беа слабшає з кожним кроком, який відділяв нас від «Янгола Імли». Беа дедалі прискорювала ходу, вона майже тягла мене за собою; на мить я подумав: якщо відпустити її руку, вона побіжить. Заворожений її дотиками, присмаком її поцілунків, я палав бажанням затягти її на лаву та знов припасти до її вуст, сказати якусь дурницю, яка б примусила сміятися всіх, хто її почує, — усіх, крім мене самого... Але Беа знов замкнулася в собі — між нами була безодня.

— У чому справа? — прошепотів я.

Вона криво всміхнулася — усмішкою, сповненою остраху, усмішкою, сенс якої знала лише вона сама. Мабуть, я здавався їй наївним хлопчиськом, який думає, що годину тому підкорив цілий світ, але не усвідомлює, що може в одну мить його ж і втратити. Я наче пробудився з чарівного сну та йшов далі, більше не очікуючи відповіді.

Невдовзі ми почули гуркіт транспорту, і я, звівши очі вгору, побачив, що повітря наче пломеніє від безлічі ліхтарів та світлофорів. Їхнє світло невидимою стіною поставало між мною та Беа.

— Нам краще попрощатися тут, — сказала Беа, випускаючи мою руку.

На розі виднілися миготливі ліхтарики таксі, мов та процесія світляків.

— Як скажеш.

Беа нахилилася й клюнула мене в щоку. Її волосся досі пахло воском від свічки.

— Беа, — прошепотів я майже нечутно. — Я кохаю тебе...

Вона похитала головою, але нічого не відповіла й тільки прикрила мої вуста рукою, наче мої слова завдавали їй болю.

— У вівторок о шостій, гаразд?